Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

   Я сиджу на дивані, але звуки телевізора ледве чутно. Таке враження, що цей світ існує лише у вікні екрана, а я – всього лише глядач, що спостерігає за чужими життями. Сюжет серіалу вже давно не тримає моєї уваги, я бездумно перемикаю канали, але жоден з них не може затягнути мене у свою історію. Мої думки, немов птахи, що літають з гнізда в гніздо, постійно повертаються до одного й того ж: до Тараса. Раптом чую дзвінок у двері. Дихання моє зупиняється. Хто б це міг бути у таку пору? Можливо це Тарас? Або Антон? Швидко встаю, вимикаю телевізор, наче він міг би розкрити мої таємниці, і йду до дверей. Коли я відчиняю їх, мої підозри підтверджуються — переді мною стоїть Тарас. 

— Привіт, Люсю, — каже він, його голос звучить як музика. Відчуваю, як серце знову починає битися, як у мене в горлі з'являється клубок емоцій. 

— Привіт, — відповідаю, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині мене вирують пристрасті. — Ти не мав прийти. Чому не подзвонив? 

— Я знаю, — зізнається він, його очі, темні та глибокі, проникають у мене. — Але не міг втриматися. 

Чую, як моє тіло охоплює тепло. Він заходить у квартиру, закриваю за ним двері, відчуваючи, як бар'єри між нами зникають. Зараз, коли ми стоїмо так близько, я відчуваю, що між нами є щось більше — щось, що не підлягає контролю. Я вся палаю всередині вогнем пристрасті. 

— Ти дуже гарна, — каже Тарас, помічаю, як його голос трішки тремтить. Мене охоплює хвиля щастя від його слів. 

— Дякую, — відповідаю, хоча всередині мене виникає сумнів. Чи дійсно я виглядаю добре? Чи не бачить він на моєму обличчі слідів втоми? Від того що я не можу нормально спати через свої почуття.

    Я знову думаю про Антона, про наше весілля, про те, як я намагаюся бути ідеальною нареченою. Але Тарас, схоже, читає мої думки. Він підходить ближче, відчуваю його тепло, його присутність, яка наповнює кімнату. 

— Я не можу більше цього терпіти, — раптом каже він, його слова пронизують мою душу, як ніж. — Я не можу просто спостерігати, як ти виходиш заміж за іншого. 

— Тарасе, — прошу я, але слова зриваються з моїх губ, не в змозі висловити все, що відчуваю. Я знаю, що це неправильно, але в мене виникає жахливе бажання його поцілувати. 

— Я знаю, що ти вже погодилася на весілля, — продовжує він, — але я не можу втратити тебе. Ти не уявляєш, як я почуваюся, коли думаю про тебе з ним. Закриваю очі, намагаючись знайти у собі сили, щоб пояснити щось, що, можливо, не потребує пояснення. Я відчуваю, як сльози наповнюють мої очі, не знаю, чому це відбувається. 

— Тарасе, я… — починаю, але він не дає мені закінчити. Він робить крок вперед і обіймає мене. В його обіймах я відчуваю безпеку, але водночас й страх. Я знаю, що наші почуття заборонені, але вони такі сильні, що я не можу з ними боротися. 

— Я хочу, щоб ти знала, — каже він, відсторонюючись, щоб подивитися мені в очі, — що я кохаю тебе. І я б зробив все, щоб бути з тобою. Втечімо. На край світу. Його слова, такі прості, але такі важливі, відлунюються у моєму серці. Я б хотіла відповісти, але не можу. Здається, у цій кімнаті ми залишилися наодинці зі своїми почуттями, і я не знаю, як їх висловити. — Я теж тебе кохаю, — нарешті зізнаюся, відчуваючи, як сльози спливають з моїх очей. 

— Але я не можу залишити Антона. Я вже пообіцяла йому… 

— Обіцянки — це лише слова, Люся, — каже він, і я бачу, як його очі наповнюються відчаєм. — Я не хочу, щоб ти втрачала своє щастя заради кого-небудь іншого. Ти заслуговуєш на те, щоб бути з тим, кого ти справді любиш. Відчуваю, як моє серце розривається на частини. 

Я хочу бути з Тарасом, хочу, щоб він був біля мене, але я також відчуваю відповідальність перед Антоном. Всі ці думки мішаються у моїй голові, і я не знаю, як знайти вихід. Тарас міцно притискає мене до себе й починає цілувати в шию, обличчя та губи. 

— Тарас, — прошу я, — не роби цього. Я не можу, — мої слова ллються, немов ріка. Але при цьому я відчуваю справжнє задоволення й пристрасть. Він знову наближається до мене, його руки обхоплюють моє обличчя. Його дотик такий ніжний, але в ньому є така пристрасть, що я не можу втриматися. 

— Я не можу просто піти, Люся, — тихо говорить він. — Я не можу залишити все як є. 

Він знову, без попередження, притягує мене до себе і цілує. Цей поцілунок — це все, чого я коли-небудь бажала. Він сповнений пристрасті, ніжності й відчаю. Я відчуваю, як весь світ навколо нас розпадається на шматки, залишається лише ця миттєвість, цей поцілунок, який охоплює всі мої бажання та страхи. Хапаюся руками за його широкі плечі, щоб не втратити рівновагу. Відповідаю на поцілунок й на деякий час забуваю про все на світі. Тут тільки я і він. Й наша любов. Наші язики сплітаються. Й мені хочеться, щоб це тривало вічно. Руки Тараса опиняються на моїй спині й рухаються вниз до сідниць. Мене обпалює наче вогнем. Коли він міцно стискає мої сідниці і я відчуваю ступінь його збудження, то одразу ж приходжу до себе. Ще трохи я б віддалася цьому чоловіку не роздумуючи. Але тоді вже точно не можна було б нічого змінити. 

Раптом знову згадую про Антона, про наше майбутнє, і мене охоплює паніка. Я відсторонююся від Тараса, намагаючись знайти слова, щоб пояснити, але Тарас знову наближається, я не можу встояти. Я бачу в його очах пристрасть і бажання, це змушує моє серце калатати ще сильніше 

— Пам'ятай, — шепоче він, — що я завжди буду поруч, чекаючи на тебе. Кидаю на нього погляд, в його очах бачу всю глибину його почуттів. Я відчуваю, як сльози знову наповнюють мої очі, але я не можу дозволити собі зламатися. Я повинна бути сильною, я повинна думати про Антона.