Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Задихатися важко. Відкривати важкі від втоми повіки після тривалого сну – нелегко. Повертатися до життя після складних операцій – боляче. Почути, що тебе знайшов чоловік якого боїшся сильніше за все на світі –  дуже лячно.

Після того як я прийшла до тями, першим пам’ятаю лікаря. Він турботливо витягував мене із стану несвідомості до реального життя. Допоміг самостійно задихати, хоч це було дуже важко. Розповів про поранення, операції, і найголовніше народження здорової дитинки. Я так багато всього хотіла у нього спитати, та думки плуталися і переривалися на півслові. З одного боку, я все усвідомлювала, а з іншого нічого не розуміла. Наче знаходилась десь у тумані, та вийти з нього допоміг неосяжний страх. Миттєво. Наче гострим лезом відрізало.

-Не хвилюйтеся з немовлям  ваш чоловік Гордій, зараз його покличуть...

Гордій. З донечкою Гордій. Він знайшов мене. Він усе зрозумів, довідався правду. Він відбере у мене дитя. Він помститься, завдасть мені ще більшого болю ніж я йому…

Про що говорив далі лікар я не чула, точніше чула тільки не слухала. Вони повернули мене до життя, котре зовсім скоро перетвориться на пекло. Кат з нетерпінням чекає щоб увійти в ці двері і вбити мене вироком. Справедливим, і водночас страшним. Як він нас знайшов? Де я викрила себе? Котрий крок на шляху до свободи був неправильним?

Коли Гордій з’явився у дверях із моєю крихіткою на руках, я навіть не глянула на нього. Погляд ніби магнітом притягнувся до маленького створіння. Він приніс її до мене, поклав на груди, а я перестала дихати. Така крихітна, мила, невинна, красива. Знесилені руки якимось чином обійняли доню, і весь фізичний біль став байдужим. Ця мить могла б стати найкращою у моєму житті, якби вона не була оповитою димкою страху. А якщо я бачу її вперше і востаннє? Ні! Навіщо тоді повернулася до життя? Донечка давно стала єдиним сенсом, без неї я мертва. До неї була бездушною маріонеткою, без неї просто не існуватиму. Приміщення наповнив неприємний звук пищання, та я намагалася не звертати на нього увагу.

-Вам потрібно опанувати себе, інакше доведеться забрати немовля.

-Ні! Не забирайте її, я в нормі.

Промовила хриплим голосом витративши останні зусилля. Мимоволі глянула на Гордія і наче ошпарилася. Ні, я більше не дивитимусь на нього. Неможна. Треба заспокоїтися, щоб не забрали Улянку. Ти можеш Соню, мусиш. Дивитись на личко мого янголяти, вдихати її неповторний запах, поринути у інший вимір. Люба моя, єдина, рідна. У тебе є любляча матуся, красива кімната, купа речей які я обирала із трепетом. У нас свій дім на березі моря. Ти дихатимеш морським повітрям і ніжитимешся на теплих промінчиках сонця. У мами є багато подруг, котрі допоможуть їй добре піклуватися про тебе. А ще, священник похрестить тебе у храмі, щоб ти мала щасливу долю...

Видихнула і закрила очі на мить. Відчула на собі важкий погляд, котрий вмить стер мої мрії і сподівання. Знову глянула на личко донечки, щоб запам’ятати його таким крихітним. Тиша довкола дала змогу зрозуміти, що ми лишились утрьох. Лишились, щоб озвучити і почути подальші долі кожного з нас. Не знаю де знайшла сили і сміливість, та якось спитала:

-Яку долю ти мені приготував? Відбереш донечку?! А потім? Кинеш до в’язниці? Ти ж не просто так врятував мені життя.

Хто у мене стріляв я не знаю. Однак мені повідомили, що саме Гордій доправив до лікарні. Гадаю він ще й оберігав від усіх бід, корті могли мені загрожувати. Та зробив це не заради мене, а заради себе. Він особисто хоче поквитатися і не дозволить це зробити іншим. Я все розумію і прийняла б покарання якби не Улянка. Я заслуговую, але ж вона ні. Яка б не була, та мама у неї єдина, та, що носила під серцем і оберігала від усього.

-Поглянь на мене!

Щоб не пожаліти жертву їй прийнято не дивитися в очі перед миттю неминучості. Та якою б я зараз не була слабкою, Гордій не бачить у мені жертви. Так і має бути. Вистачило сміливості знущатися над ним дивлячись у саму душу, то і зараз не маю права ховати погляду. Видихнула і повернулась до нього. Цього разу уважно роздивляючись до болю знайоме обличчя. І цей вираз скорботи, відчаю, болю, котрий притаманний лише цьому чоловікові. Ось чому я так воліла більше ніколи у житті його не зустрічати, бо знала, що так дивитиметься. Роздиратиме душу карими безоднями, навіть мені, бездушній маріонетці.

-Хіба ти мене не знаєш справжнього? Я б нізащо не завдав тобі болю, і тим більше нашій донечці. Хто я такий щоб відбирати у матері дитину? Ніхто не має права розлучати рідних. Спочатку одужай, а потім будемо розбиратися із життям. Та знай, я ніколи тебе не скривджу.

Я чекала почути що завгодно тільки не це. Чекала на жорстокість котрої цей чоловік у собі не має. Це я можу ламати чужі життя. Я скоюю один гріх за другим без каяття. Я думала лише про себе і вирішила розлучити батька з дитиною. Великодушність Гордія показала мою безсердечну і жорстоку сутність. Усвідомлення і є покаранням, бо винести його дуже важко. Гордій залишив мене самотужки тонути у відчутті провини. Здається, якби карав було б легше. Якби дивився із ненавистю а не жалем, та бодай байдужістю.

-Я покладу Улянку до ліжечка біля тебе, вона і так спить, а тобі не можна її тримати довго. Сам вийду на коридор, щоб ти спокійно відпочила. Сюди покличу медсестру, вона наглядатиме за вами.

Як сказав так і зробив. Я ж лише мовчки спостерігала за всім, що довкола відбувалося. Він назвав донечку Улянкою. Отже був у будинку, знає про нас усе. Залишив ім’я котре я обрала для дочки. Але чому? Хай я залишилася сама, спокійно відпочити  не вийде. Спокій більше не для мене. Це відчуття я не заслужила, тільки докори сумління і повне розчарування у собі. Напружуючи мізки протягом кількох наступних годин я прийняла рішення мовчати і спостерігати. Гордій має повне право диктувати власні правила, а я маю право лише їх виконувати. Іншого виходу не бачу. Що б я не робила, яке б рішення не приймала до сьогодні, це обов’язково робило когось нещасним. Відтепер житиму лише для того, щоб бути поряд із донечкою. Тільки б їй було добре, заради цього варто забути про себе, власні почуття і погляди.