Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Гордієві з донечкою виділили окрему палату на кілька діб. Потім, Улянку випишуть додому. Новоспечений батько боявся такого ходу подій. Не тому, що відмовляється від піклування про немовля, а тому, що сподівається на одужання Соні. Тоді вони з донечкою залишиться біля мами, щоб допомагати їй одужувати. Тільки б поїхати з лікарні утрьох, все інше неважливо. Однак складно думати позитивно, коли вже годину йде консиліум щодо подальшого лікування Соні. Про що там лікарі домовляються Гордій не знав, та щиро сподівався, вони знайдуть правильне рішення.

Улянка заснула після обіднього годування, з нею залишилася медсестра. А Гордія викликали у кабінет до головного лікаря. Поки йшов білим коридором відчував, що шлях проходить через пітьму. Чорну,  страшну і приречену. Що він зараз почує? Якщо погану звістку, то вже не зможе пережити новий біль. Старий нікуди не минув, хоч він довгими роками шукав від нього спасіння, помстився, а легше не стало. Втрата рідної людини це назавжди. Він просто не знайде в собі сил, щоб розповісти донечці, що її мама ніколи не прийде до неї. Що вона втратила найріднішу людину майже одразу після свого народження. Мимоволі уявляв як приведе крихітку на могилу і всередині все розривалося від нестерпного болю. Ні! Цього ж не станеться? Не станеться? Стражданням колись мусить настати кінець. Хіба ж не так довкола трактують?

Тремтячи від хвилювання зайшов до лікаря. У очі не глянув, бо не хотів все зрозуміти з вигляду його обличчя. Пройшов до стільця, сів, так і тримаючи погляд в підлогу.

-Не варто так побиватися. Ми з колегами обговорили всі ризики і прийняли правильне рішення. Щоб зрозуміти чи зможе пацієнтка самостійно дихати потрібно дізнатися у неї особисто.

Подив миттю змінив хвилювання. Навіть важкі думки кудись щезнули. Тепер Гордій із величезними очима поглянув на лікаря котрий трохи йому усміхався.

-Тобто?

-Спочатку буде виведено пацієтку із медикаментозного сну, і тільки потім, коли вона буде у свідомості від’єднаємо штучну вентиляцію легень. Приблизно півгодини спостерігатимемо за її реакцією, і чекатимемо щоб вона сама показала, що готова дихати самостійно.

-А якщо ні. Якщо вона не буде готова?

Обличчя лікаря миттєво помарніло, та  правдиву відповідь він все ж озвучив.

-Тоді знову штучна вентиляція легень і медикаментозний сон.

Питати на скільки довгим може стати черговий сон Гордій не став. Не було сенсу, відповідь очевидна – невідомо. Подумки змусив себе прийняти нову інформацію і продовжив важливу розмову.

-Коли починаєте?

-Як тільки вийду з цього кабінету.

Відповідь, з якою важко змиритися. Неминуча мить вже настала. Немає, навіть, трохи часу, щоб морально до неї приготуватися.

-Хай вам все вдається!

-Повертайтесь до дочки, а ми повідомимо хорошу звістку.

Гордій підвівся, змусив себе нещиро усміхнутись співрозмовнику на секунду, розвернувся і вийшов з кабінету. Повертатися у палату не хотів, тому попрямував до дверей реанімаційного відділення. Хай сидітиме під глухими дверима, зате хоч трохи ближче до коханої. За ним пройшов і лікар, виміряв проникливим поглядом, а через кілька секунд закрив за собою двері. Скрізь щілину Гордій встигнув помітити Соню, котру з усіх боків оточили люди у білих халатах. І знову час зупинився, а думки заполонили одні і ті самі фрази. Більше вони не були негативними. Не можна хоронити її заживо. Це неправильно. Вона впорається. Вона зможе. Вона сильна.

Соня змогла. Через півгодини вона почала дихати самостійно. А ввечері її перевели до палати інтенсивної терапії. Весь цей час Гордій не потрапляв їй на очі, щоб не розтривожити і не накликати знову біду. Вже вночі, після тривалої позитивної динаміки лікарі дозволили Соні побачитись із донечкою.  Опинившись із Улянкою на руках перед палатою,  вже сам Гордій починав задихатися. Просто зараз вона вперше побачить не лише донечку, але і його, після тривалої розлуки. Чи захоче його бачити? Через надто протилежні факти він так і не зміг зрозуміти, що у неї на серці.

Як тільки Гордій зайшов всередину їх погляди зустрілися. Поволі пройшов до її ліжка і обережно поклав сплячу донечку матері на груди. Тремтячими руками Соня обійняла крихітку і одразу розплакалася від надлишку емоцій. Апарати, до яких вона досі підключена почали пищати, до них одразу підійшов лікар.

-Вам потрібно опанувати себе, інакше доведеться забрати немовля.

-Ні! Не забирайте її, я в нормі.

Короткий переляканий погляд на Гордія і знову уся увага дочці. То он чому руки тремтять і серце так сильно калатає. Вона боїться помсти від чоловіка котрого зрадила. А він усією душею бажає їй добра, кохає, хвилюється, мріє про неї.

Наступні кілька хвилин проходили у напруженій тиші, на щастя життєві показники знову прийшли у норму, тож апарати теж мовчали. Лікар з медсестрою вирішили залишити сім’ю наодинці, всю відповідальність за хвору залишили на Гордія. Тиша продовжилася і надалі. Соня цілувала ручки Улянки, гладила її личко пальцями і не зводила з неї погляду. На обличчі суміш незрозумілих для Гордія емоцій, радість перемішана із болем. Першим щось сказати він не наважувався бо почувався зайвим, навіть, не зронивши жодного звуку. Раптом Соня сама заговорила.

-Яку долю ти мені приготував? Відбереш донечку?! А потім? Кинеш до в’язниці? Ти ж не просто так врятував мені життя.

Соня ледве стримувала сльози, вона намагалася глибоко вдихати і ховала погляд від Гордія. Та він хотів бачити її очі після сказаних слів.

-Поглянь на мене!

Завагалася, та все ж подивилася холодним, переповненим страху поглядом. Поглядом, котрий ранив Гордія у саме серце. Своєю гостротою пронизував те місце, котре переповнилось коханням до неї. Чому вона так? Хіба ж він хоч одного разу був до неї жорстоким? Звідки взяла настільки погані думки?

-Хіба ти мене не знаєш справжнього? Я б нізащо не завдав тобі болю, і тим більше нашій донечці. Хто я такий щоб відбирати у матері дитину? Ніхто не має права розлучати рідних. Спочатку одужай, а потім будемо розбиратися із життям. Та знай одне, я ніколи тебе не скривджу.