Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

***

Стомлений і морально розбитий чоловік йшов важкими кроками  довгим коридором. Ця будівля, як і її стіни, щоразу змушували відчувати моторошний холод, що бігав спиною. Безвихідь змушує дихати частіше, бо, навіть, у повітрі менше кисню ніж має бути у нормі. Неволя, і цим все сказано. Він був упевнений, що син відчуває тут те саме, хай і жорстоким шляхом, та все ж зрозуміє істину. Думав як допомогти йому налагодити життя після звільнення. Чи доживе до цього часу? Чи зустріне Кирила особисто, щоб забрати додому? Рідна дитина, хай і така непутяща. Його кров.

Тільки сьогоднішнього ранку все перевернулося з ніг на голову. Дзвінок Гордія знищив усі надії та сподівання на краще. Мельникові вистачило кількох годин щоб запевнитися у правдивості почутих слів. А тепер, тільки б вистачило сил покласти край жорстокості сина. Прийнявши кілька заспокійливих пігулок і складне, однак правильне рішення, чоловік йшов на побачення з Кирилом. На останнє побачення. Коли він вийде із будівлі то більше не матиме сина. Так само, як і власного серця, котре він зараз безжально вириватиме із грудей. Що переживають батьки коли від них помирає дитина він не знає. Проте знає як важко усвідомити, що людина померла у твоїй дитині. Це подібно невиліковній хворобі, яка щодалі нищить хворого і приводить до неминучого кінця. І скільки б ти не намагався, порятунку не буде. Кирилові байдуже на всіх людей довкола, заради себе він ладен знищувати інших одне за одним. Дітей, підлітків, дорослих, а сьогодні ще і немовля в утробі матері. Нечувана жорстокість, божевільна якась, нелюдська.

Відкривши важкі металеві двері із крихітним віконцем закритим решіткою, чоловік зайшов у камеру, де відбував покарання Кирило. Хоча, назвати цю красиву і охайну кімнату камерою складно, адже вона облаштована за його «величезним» проханням. Щоправда він не сам тут, а ще із двома засудженими, непростими, як то кажуть. Ще одна спроба близьких хоч якось допомогти, створити не таку приречену атмосферу, хай і в чотирьох стінах. Та Кирилові, вочевидь,  було байдуже на добро яке робили йому, бо він був зайнятий злом направленим на інших. Мельник дізнався яким чином Гордій і Соня познайомилися, через які випробування пройшли. Дивлячись на те, що вони покохали одне одного, зберегли дитину і стали батьками, можна побачити великодушність у людях. Є шлях від зла до добра, шкода не всі його можуть віднайти.

-Тату? Ти, що тут робиш?

Здивуванню Кирила не було меж. Батько часто його навідував, але у кімнаті для побачень, а не у камері. Коли його сусідів  вивели і зачинили двері зовні, він відчув неладне. Тет-а-тет обіцяв бути складним. Ще й розбитий вигляд батька навіював тривогу.

-Сьогодні я востаннє до тебе прийшов.

-Ти що хворий? Помираєш?

Від почутих запитань чоловік підняв погляд на сина. Думав, не зможе говорити і дивитись у очі, однак слова Кирила змусили. Хай із страхом на обличчі, та він здогадався про найгіршу долю для батька. Тільки дуже помилився.

-Не я, а ти для мене помираєш. Точніше вже помер сьогоднішнього ранку. У ту мить, коли куля пронизала тіло вагітної жінки. Мій син, котрого я виростив у любові, котрого підтримував по життю і наставляв на справедливість так би ніколи не вчинив. А ти вчинив, усе своє життя вчиняєш зло. Я теж винуватий, бо підтримував тебе фінансами, а вони ж теж зло. Свою провину спокутаю, якось, напевно. Тебе ж, із усіма провинами і нескінченним брудом залишаю віч на віч. Прощавай!

Опустивши погляд чоловік постукав у двері. Одразу почувся звук відмикання. Він повернувся, бо більше не міг стояти обличчям до Кирила. Раптово відчув його руки у себе на плечі.  А ще благання, котрі пронизували болем батьківське серце.

-Ні! Не залишай мене, прошу! Я нічого не робив. Правда. Мені хтось мстить. Не вір у цю брехню. Тату! Тату!

Кирила силою відтягнули від батька, кинули на підлогу і закрили двері на замок. Мельник бачив усе з коридору через пелену сліз. Скільки разів він чув подібні виправдання, скільки разів сліпо у них вірив, і цього разу хотілось, до неможливості. Тільки факти міцніші за  його почуття. Як би важко не було робити цей крок, він мусить, бо так справедливо.

Пізніше Кирила позбавлять всіх привілеїв і кинуть до звичайної камери. Від нього зникне усе майно, не лишиться жодної копійки. Слідом підуть всі друзі і знайомі, бо не бачитимуть сенсу у спілкуванні. Залишиться лише зло в серці, котре надто глибоко закорінилось і врешті знищило людину зсередини.

***

Складний вечір уже перетворився на тридцять годин страху та переживань. Скільки попереду – невідомо. Коли Гордій повернувся до лікарні, йому повідомили погану звістку. Соні стало гірше. Зрозуміти всю термінологію яку озвучив лікар він не зміг, тільки те, що вона поки не може самостійно дихати. Дві операції не могли обійтися легко, це ж так очевидно. Під впливом емоцій Гордій не до кінця усвідомлював трагедію. Зате тепер, сидячи біля дівчини яка оплетена купою трубок і проводів, тримаючи на руках сплячу дитину, все яскравіше відчувається. Думати про те, що Соня не впорається він не хотів. Ця дівчина сильна духом, вона стільки разів це доводила, тепер теж не здастся. Тільки лякало набрякле обличчя нещасної, бо вона виглядала мов нежива. Вся ненависть і лють, котра постійно роз’їдала його душу, повністю щезла. Якщо вона повернеться до життя... точніше – коли, він прийме її з усією душею, як колись прийняв Уляну. Наче нічого поганого і не було. Тільки б був шанс усе змінити, більшого не треба.

Крихітка прокинулась і одразу плакати.

-Ти чого маленька? За маму боїшся? Тихіше, тихіше.

Гордій підвівся зі стільця, почав гойдати донечку, намагався щось наспівувати не маючи ні слуху, ні голосу.

-Не можна плакати, мамі потрібен спокій. Вона злякається, що тобі погано. Ти ж не хочеш, щоб мама лякалася, так?

Навіщо він говорить це дитині яка його зовсім не розуміє Гордій не знав. Просто вона така крихітна і мила, що слова самі промовляються. Дитину вони, загалом, не заспокоювали анітрохи. Раптом, безглузда ідея прийшла чоловікові у голову. Тихенько зазирнув у віконце, яке виходило на коридор. Нікого. Ніч як-не-як. Підійшов до ліжка Соні, і обережно поклав дитя біля її руки. Усміхнувся. Бо за лічені секунди донечка затихла. Дивовижний зв’язок. А що якщо і Соня відчула дитя? Це ж можливо? Тепер вона мусить одужати, бо знає, що її дуже чекає Улянка. Так само чекає і він сам. Легко відмовлятись від коханої людини знаючи, що з нею все добре на відстані, значно гірше поруч спостерігати, як вона висить на волосині між життям і смертю.