Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

З моменту як я прийшла до тями минуло п’ять діб. Чому кажу діб а не днів? Бо коли тобі важко, час йде дуже помалу. Через постійний біль, величезну слабкість і неспокійний сон Улянки, я перестала розуміти коли день, а коли ніч. Ще будучи вагітною я  твердо вирішила, що хочу годувати груддю. Користь материнського молока ми з дівчатами обговорювали кілька разів. На щастя, лактація хоч і запізно, та на четверту добу після операції з’явилася. Тож я почала годувати мою крихітку. Журилась чи не зашкодять Улянці медикаменти які я приймаю, але лікар заспокоїв. Не знаю, що зі мною відбувається, та я постійно нервую і всього боюся. Деколи заснути не можу, бо переживаю чи не засне міцно Гордій, щоб не почути плач дочки. Він теж постійно у лікарні, тільки у сусідній палаті. Це я наполягла, щоб ми були окремо. Я зараз потребую ще більше догляду ніж Улянка. Сама не можу ні підвестися, ні помитися, як і впоратися із більш делікатними питаннями. Почуваюся приниженою, розбитою і немічною. Гордій хотів самотужки за мною доглядати, та я навідріз відмовилася. Вистачить і того, що він поводиться зі мною з добром, ніби нічого не було. Цього мені вдосталь, бо не заслужила і одного доброго слова. А догляд, це надто близько. Хай він прагне лише допомогти у важкій ситуації, я відчуваю все по іншому. Якою б величезною між нами не була прірва, кохання у моєму серці вона нікуди не подіне. Тож увесь час, ми поводимося виключно як батьки у яких спільна дитина. Із розмов лише необхідне, коли без слів ніяк не обійтись. Інколи здається, що Гордій хоче мені щось сказати, та він важко видихає і виходить з палати. А мені йому сказати просто нічого, вчинками висловила все сповна. Зізнатись у коханні до нього, у тому, що радію його появі – неможливо. Після всіх бід у які я його кинула, таке він чути несхоче. Диво, що терпить мою присутність. Знаю, він робить це заради донечки, якій потрібна здорова мати. Як ми житимемо після виписки з лікарні я не уявляю. Навіть не знаю у якій країні до сьогодні жив Гордій. Він на цю тему теж мовчить.

Останню добу мені стало трохи краще.  Після ранкового огляду лікарі вирішили відпустити нас додому сьогоднішнього вечора. Радіти цьому чи горювати, я не знаю. Зате знаю стовідсотково, що до мого будинку ми не поїдемо. Виявляється дарма старалася, облаштовувала дитячу, створювала затишок у кожному закутку дому. Днями вешталася по магазинах скуповуючи красиві речі. Та якщо вдуматися, то лише ті сподівання на майбутнє і тримали мене на плаву. Отже не дарма. У мене завжди так. Живу надіями, йду напролом до цілі, а дійшовши все розсипається на друзки. От і цей раз не став винятком.

Вечір настав надто швидко. Виходячи під руку з медсестрою з будівлі лікарні, я ловила себе на думці, що не хочу звідси йти. Хай тут було складно, боляче, страшно, та я могла спокійно приймати допомогу від цих людей. Зовсім скоро їх усіх не стане у моєму житті, я залишуся з Гордієм сам на сам, у такому немічному стані. Це ще одне покарання, яке приготувала доля. Бути поряд із коханим, при цьому щодня намагатися віддалятися на більшу дистанцію. Я ж досі пам’ятаю його турботу, ніжність, любов. Хіба таке забудеш? Тим більше, це було вперше у житті по-справжньому. А зараз чого чекати? Як нам жити? Попрощавшись з медперсоналом біля виходу, ми з Гордієм переглянулися. На одній руці він тримав донечку, іншу простягнув до мене. Несміливо я вперше торкнулася його першою. Навіть не знаю, що саме відчула у цю мить, надто різнобічні почуття в яких несила розібратися. Знаєте як людина почувається при гарячці? Тебе і трусить від холоду і одразу в жар кидає. От і зі-мною  відбувається щось подібне. Млію від приємних почуттів дотику, водночас почуваючись за нього винуватою. Він провів мене до автомобіля, обережно поклав Улянку у крісло для немовляти. Потім допоміг мені сісти на заднє сидіння, поряд з дитинкою. Сам сів за кермо, щоб мовчки рушити у невідомому для мене напрямку.

***

-Мене добре чути? Картинка чітка?

Розгублений Гордій нервово підлаштовував ноутбук, хоч і розумів, що потреби у цьому нема. Ще й дурнуваті запитання задавав батькам, яких сам чітко бачив. Хоч трохи намагався відтягнути час, до надважливого зізнання.

-Все добре сину. Де ти? Що сталося? Не муч вже нас.

Батько із розгніваним тоном звернувся до Гордія. А мати, тихенько плакала збоку. Вона завжди так, ще не почула нічого поганого, а вже встигла себе налаштувати на негатив.

-Я обіцяв сказати, тож кажу. – Коротка пауза, глибокий вдих і повільний видих. – Коли я був на батьківщині то зустрів дівчину, закохався, однак наші дороги напревеликий жаль розійшлися. Ще тиждень тому я думав, що назавжди, але помилився. Доля приготувала нам сюрприз, і цього разу дуже приємний.

 Гордій повернувся, обережно взяв на руки спляче немовля і підняв його ближче до екрану.

-Це Улянка, їй майже тиждень. Вона моя донечка і ваша онучка.

Батьки мовчки переглянулися здивованими обличчями. Пауза протрималася досить довго. Та врешті її порушила мати Гордія своїм плачом. Батько теж не зміг стримати сліз, хоч це йому було геть не притаманно. Говорити вони поки не могли, тому Гордій продовжив.

-Я сам ще не до кінця все зрозумів. Але я батько, найщасливіший на світі. Це дитя принесе нам усім промінь надії і велике щастя. Вона поверне усіх до життя. Щодо мами Улянки, то її звуть Соня. Вона пережила важку операцію, але потроху одужує і нас через декілька днів випишуть додому. Ми зараз на Сицилії. Я буду безмежно вам вдячний, якщо ви приїдете хоча б на тиждень і допоможете мені дбати про дитину, і ,звісно, Соню. Сам я ніяк не впораюся.

-Любий мій, синку. Ми з батьком стільки всього передумали, боялися, що ти скоїв тяжкий злочин і тому так побиваєшся місяцями. А ти нарешті зустрів кохання, ще й став батьком. Авжеж ми приїдемо і допоможемо скільки буде треба. Це сон якийсь? Точно правда?

-Так. Хіба ти не бачиш мамо?

Ще ближче підніс немовля до екрану. А батьки все не могли заспокоїтися. Мама крізь сльози говорила, а новоспечений дідусь розгублено посміхався уважно вивчаючи Улянку.