Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Через роздуми Гордій не одразу помітив, що його гостя вже закінчила свою трапезу. Вона із невпевненістю на нього дивилась. Наче не могла насмілитись заговорити першою.

-Ти запитати щось хочеш?

-Ти всіх безхатьків додому приводиш?

То он що її дивує. Ну звісно, не стане ж вона вірити його словам одразу, це якось не логічно. Дівчина хоче почути вагому причину, тільки він не готовий її озвучити. Не «поки що» не готовий, а взагалі, надто болючий сенс його доброго вчинку, а болем Гордій не ділиться ні з ким.

-Тільки тих хто краде.

Так, Гордій, як би це не було дивно, уміє жартувати. Тільки робить це дуже рідко, важко пригадати коли востаннє щиро усміхався. Уляна помітно розслабилась і подарувала йому щиру посмішку. Вона одразу змінила її обличчя, від чого воно стало дуже ніжним і красивим.  Сірі очі заблищали щастям, а на щоках з’явились милі ямочки. І сам не зрозумів як промовив думки у голос:

-У тебе красива посмішка.

Дівчина одразу зніяковіла і знову повернулась до звичного похмурого виразу обличчя.

- Два роки тому мені подарував цю посмішку один багатий і відомий стоматолог. Влаштував благодійну акцію, щоб пропіаритись. Та я дуже йому вдячна.

-Я не про зуби сказав, а про посмішку у загальному.

Невже їй ніколи не казали компліментів? Адже перед ним сидить красива дівчина, не дивлячись на патологію. Вона знову зніяковіла. Опустила вниз голову і мовчки дивилась на коліна. Складне виходить спілкування, тут потрібен особливий підхід, тільки як його знайти молодий чоловік не знав. Зараз треба відпочивати, а завтра буде видно.

Квартира у Гордія трикімнатна, тільки дуже холостяцька. У одній кімнаті знаходиться його спальня, у другій – лише одинокий тринажер, бо більше нічого поставити, тай для чого? Ну а третя – це великий зал із кухнею, яких розділяє скляна матова перегородка. Тож доведеться Уляну примостити у залі на дивані. Гордій підвівся зі свого місця і пройшов до коридору, відсунув дверцята на шафі-купе і почав виймати необхідні для ночівлі речі. Повернувся із подушкою, покривалом і постільною білизною. Хотів іти постелити гості, та вона швиденько підійшла до нього і вихопила все з рук.

-Я сама... дякую!

Доки дівчина застеляла диван він прибирав на кухні. Треба їм буде у ресторані вечеряти, щоб ще й цим не займатись. Коли впорався, Уляна вже лежала закутана із головою у покривало. Всім своїм видом показала, що хоче заховатися від нього. Хлопець вимкнув світло і вже у дверях промовив:

-Доброї ночі!

-І тобі!

Закрив за собою двері і пішов до спальні. Довго не міг заснути через роздуми. Може і дарма її сюди привів, адже у його квартирі може бути небезпечно. Та й взагалі, біля нього ризиковано знаходитись. Гордій же має таємницю, яка поєднує його із небезпечними людьми. Хоча, у цій квартирі їм нічого шукати, та й вже розгромляли її даремно, вдруге не припруться. Та й, чомусь, за собою слідкування останнім часом не помічав, може на кінець змирились у поразці ? Та чи можуть такі люди змиритися? І хто б дав йому відповіді на усі ці запитання?

Гордій веде власне розслідування, яке повинно  знищити одного нелюда. Його огидною фізіономією на величезних плакатах обвішане все місто, адже воює хлопець із кандидатом у мери, а ще, директором заводу у одному лиці. Здавалося б, що може їх поєднувати? Яка жахлива таємниця змусила Гордія роками ритись у недобросовісному житті того чоловіка, забувши про своє? Відповідь загубилась дуже далеко, ще у дитинстві.

...

На похорони дванадцятирічної дівчинки зібралось дуже багато людей. Тільки всі вони були непомітною масовкою для убитого горем хлопчини. Він бачив свою сестричку блідою і бездиханною перед собою і не міг повірити власним очам. Не міг чути несамовитий зірваний крик плачу матері і дивитись на опущені від горя плечі батька. Здавалось, вони миттєво постаріли на багато років. Він і сам почувався старим і знесиленим у свої шістнадцять. Наче залишився без душі і теж перестав дихати.

Серед натовпу таки виділилась одна постать, яка змусила його збожеволіти від люті. Тут зібрались майже усі учні їхньої школи, разом із батьками. Прийшов і його однокласник – Кирило, він стояв із сумним обличчям і ховався за іншими людьми. Тільки від Гордія йому не сховатись, від правди йому не сховатись, від гніву убитого горем брата йому не сховатись.

-Це він! – Закричав на повний голос і вказав пальцем на однокласника. – Він винуватий у смерті Алінки! Скільки разів вона скаржилась, що цей безсердечний недоумок знущається з її зовнішності. Ти довів дитину до самогубства! Я ненавиджу тебе і помщуся! Ти відповіси за весь біль, який завдав моїй сім’ї! Я клянуся тобі! Чуєш мерзото! Клянуся!

Кирила із острахом схопили його ж батьки і повели геть від приголомшеного натовпу. А рідні Гордія намагались його втримати на місці, тільки від люті хлопець бився у істериці і виривався від них. Не дивлячись на слабкість у всьому тілі, яка мучила його останні дні, він виривався. Допоміг лише лікар, який вколов хлопцеві заспокійливе, котре відправило нещасного у стан нерозуміння і безпам’ятства.

А потім було розслідування, яке не дало жодного результату. Вони були звичайною сім’єю, у той час як батьки Кирила впливовими у місті людьми. Щоб син не наробив непоправних помилок, батьки Гордія вирішили переїхати за кордон. Потягнули його туди силою, щоб почати нове життя. Тільки нічого не вийшло ні у батьків, ні у їхнього сина. Вони дуже сильно змінились і почали просто існувати з дня на день. А Гордій, зробив усе, щоб стати детективом і повернутись у рідне місто. Тільки тепер не безпорадним хлопчиною, а мужнім і хитрим чоловіком. Він повернувся не дарма, бо зміг знайти настільки темні деталі із життя молодого бізнесмена – Кирила Петровича Мельника, що важко було і на такого мерзотника подумати. Ворог нещодавно дізнався про Гордія і спробував його знешкодити, однак отримав гідну відсіч і тепер розпочалась справжня війна. Гордій нізащо не поступиться поки не змусить Кирила за все поплатитись. Тепер він його персональний суддя і неодмінно винесе найжорсткішу міру покарання.