Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Можна було і не витирати сльози, бо на мене брат так і не глянув. Доки ми їхали він встиг показати мій новий паспорт, на який я фотографувалась із білим кольором волосся, лінзами, спеціальним макіяжем, що змінює форму обличчя. От і добре, що блондинка. Хай виріняють ці злощасні завитки, зіпсують їх фарбою, або ж відстрижуть назавжди. Щоб не згадувала захоплення Гордія, його торкання і косу, котру він мені заплітав.  Наступну годину я перетворювалась на дівчину із фото, а Дімка тим часом подбав про квиток.

-А куди поділась моя сестра?

Він підійшов ближче і з захватом розглядав моє обличчя у дзеркалі. Я теж дивилась, на штучну ляльку котрою знову стала. Раніше раділа спроможності кардинальному перевтіленні, а зараз відчувала себе порожньою. Щойно мене не перевтілили, а вбили  ту дівчинку, що навчилася відчувати щастя.

-Не знаю хто ця розкішна панянка, та знаю, що вона летить закордон найближчим рейсом  о пів восьмій. – Дімка поглянув на свій годинник і задоволено усміхнувся. – Якраз встигаємо. Ти перелетиш лише кордон, а потім пересядеш на автомобіль, щоб дістатись до Палермо. Там у тебе вже куплений саме той дім, що ти хотіла. Певна кількість коштів та дорогоцінностей захована у домі, інші на картці у твоїй сумочці. Наче все. Тепер ти щаслива сестро?

Дімка поглянув на мене із тріумфальною посмішкою. Його очі надто сильно світились, що дало зрозуміти причину вираженої бадьорості. На кого ж він перетворився? Більше я цього чоловіка не впізнаю. Він знову все продумав і подбав про моє майбутнє, та це зовсім не радує. Гадаю Дімка зробив усе ідеально у першу чергу для задоволення своєї самооцінки, а потім вже для мене.  Яка різниця, мені стало байдуже. Я вже почала сумніватись у тому, що хочу втекти. Лише одне змусило мене сісти у літак, це розуміння того, що тут я нікому не потрібна. Коли оглядала похмурий краєвид з ілюмінатора, розуміла, що померла на цій землі назавжди. Дороги назад у мене більше немає.

Новий телефон завібрував у руках, і змусив здригнутись. Я повільно опустила погляд до екрану, щоб прочитати вхідне повідомлення.

«Сестро, не зникай. Як все уляжеться, я напишу тобі.»

Гірко усміхнулась. Хоча б обійняти на прощання не зміг, зате написати повідомлення додумався. Тільки мені ці слова не потрібні. Вони втратили сенс і стали геть пустими. Пальці швидко забігали по сенсорній клавіатурі, щоб востаннє написати Дімкові.

«У мене більше немає брата, бо він знищив і себе, і мене. Тож ні писати, ні відповідати вже нікому.»

Доки літак набирав висоту для злету, я вийняла сім карту з телефона, щоб зламати і викинути її, як тільки вийду з повітряного судна.