Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Зазвичай люди жаліють про те, що не змогли вчасно встояти і підкорилися тій чи іншій слабкості. Тільки не я, не цього разу. Бо з кожним днем проведеним поруч з Гордієм, я нарешті відчула, що таке жити. Не виживати у вічній гонитві за грошима, а просто радіти дрібницям, які у купі створюють довкола тебе тепло та затишок. Із задоволенням прокидалась вранці, щоб побути трохи часу удвох і проводити Гордія на роботу. А коли двері за ним закривалися ставало порожньо і сумно. Тільки сумувати довго не виходило, бо він протягом цілого дня надокучав дзвінками, або повідомленнями. Цікавився чи мені не холодно, чи я поїла, чи добре себе почуваю. Вперше у житті, я зрозуміла як це, коли про тебе дбають. Відчуття набагато кращі ніж ті, у яких я шукала утіху раніше. Морська гладь не може порівнятися із морем любові, у яку тебе щодня все сильніше занурюють. Для щастя не треба багато грошей, для нього потрібно всього лиш одну кохану людину. Скільки разів мені говорили про кохання із пустими поглядами – не злічити. І тільки цей чоловік зміг очима, без єдиного слова, кричати про нього. Він дотримав свого слова і жодного разу не переступив межу. Лише поцілунки, і ті, сповнені ніжності. Це було так приємно, невинно, особливо, неповторно. Я стала справжньою Уляною, поруч з Гордієм від підступної і жорстокої Соні нічого не залишилось. Зло задрімало, щоб у останню спільну ніч прокинутись і взяти нас обох у полон болю.

Та поки воно дрімало, закохані серця бились одне для одного. Ми  проводили холодні та дощові вечори удвох, гріючись теплими жестами, словами, поглядами. Іноді дуріли мов малі діти, а іноді десятками хвилин вивчали кожну рису обличь одне одного. Я намагалась закарбувати у пам’яті найменшу зморшку, щоб закривати очі і бачити його ще довгий час.

Не дарма кажуть, що години поряд із коханою людиною секунди. Я отямилася від прекрасного сну поглянувши на календар, на наш останній день разом. Сьогодні у Уляни день народження, а по відчуттях день смерті. Ми запланували святковий вечір, бо вдень Гордій працює. Протягом дня наготувала закуски, накрила стіл, одягнулась святково. Коли побачила у дзеркалі красиве відображення згадала вислів – « якщо помирати, то красивою». Гордій теж прийшов мов джентельмен, у елегантному костюмі. Діловий стиль зробив його ще мужнішим і гарнішим. Чоловіком, який припадає під всі параметри вимогливих красунь. У моїх очах він ідеальний, як зовнішністю, так і душею.

Звісно, я здогадувалась, що Гордій віднайде для мене особливий подарунок. Бо ж всі його попередні прояви уваги були незвичними. Він не здогадувався про те, що ми востаннє поруч, та якимось чудом зробив дуже вдалий подарунок. Із посмішкою на обличчі цей чудовий чоловік відправляв мене у самостійне життя. А це ж правда. Ранком, я назавжди покину своє минуле, щоб жити за власними правилами. Після стількох років неволі, це мало б стати найкращим подарунком долі, однак не стане. Я обережно взяла до рук фотоапарат, щоб зробити надто важливе фото. Фото людини, яка змінила мене і назавжди поселилась у серці. Я хотіла запам’ятати нас саме такими, тому повільно обернулась до Гордія спиною, щоб зробити другий спільний знімок. Коли відчула його тепле дихання у потилицю, підтримку мужнього тіла, гіркі сльози покотилися на пальці Гордія, котрими він встиг лагідно ковзати по моєму обличчю. Як же мені далі без цього жити? Я ж навмисне закохувала його в себе не розуміючи, що сама закохуюсь ще дужче. Хотіла впевнено вести його за собою, натомість, пішла за ним із закритими очима. Почуття, якими мене наповнив цей неповторний чоловік сильніші за здоровий глузд. Я можу контролювати себе лише на відстані, от тільки біда у тому, що він зараз надто близько. Губи самі прошепотіли те, що моє серце надриваючись кричало.

-Якби ти лише знав як сильно я хочу почати нове життя у твоїх обіймах. Далеко, за кордоном, де минуле немає ніякого значення. Стати коханою, зрозуміти, що таке справжня сім’я. Вперше у житті відчути справжнє щастя. Потонути у обіймах коханого, розчинитись у твоїх руках.

На мої слова він відповів як завжди, без слів. Замінивши їх на неповторні миті пристрасті і кохання... Вперше я розчинилася у обіймах чоловіка відчуваючи себе щасливішою за всіх на світі. Весь минулий досвід став нічим, фальшивою копією почуттів котрі можна прожити насправді удвох…

Гордій мирно сопів на подушці поряд вже кілька годин, а я не просто не заснула, здається жодного разу не моргнула. Спостерігала за ним із розумінням того, що це востаннє. Коли настав час підійматись і йти, я ледве змусила себе це зробити. Мов нежива підвелася, перевела будильник Гордія на годину пізніше. Коли він дзвонитиме, я вже буду далеко. Поспіхом застрибнула у одяг, закинула у кишеню фото і фотоапарат. Поглядом попрощалась із стінами, а потім направилась до вхідних дверей. Рука ніяк не підіймалась вхопитись за дверну ручку. Я не можу ось так втекти. Гордієві загрожуватиме небезпека. Хай горить все вогнем, та я зроблю наостанок для нього хоч щось хороше. Повернулась, щоб написати зізнання і попередити його про небезпеку. Навіть, якщо він прокинеться через кілька хвилин і прочитає ці рядки, я все одно залишу йому хоч щось правдиве від мене. Тепер лише доля вирішить, завершу я завдання, або  ж ні.

Через якийсь час, я змогла добігти до будівлі бібліотеки. Розбила старе віконце на задній стіні щоб залізти всередину. Взяти ключ рука не піднялася. Зате вона піднялася взяти ноутбук і втекти з ним на сусідню вулицю. Там я знайшла таксомат щоб зателефонувати братові. Він попросив зачекати його кілька хвилин і завершив виклик. Тільки тепер, у абсолютній тиші і спокої, коли адреналін перестав діяти на мій організм, я усвідомила, що скоїла. Весь біль вилився у неконтрольоване ридання, бо інакше я б задихнулася. Отямилась лише тоді, коли побачила світло від фар автомобіля. Якось повитирала сльози, щоб брат їх не бачив, бо йому вони точно не потрібні, як і я. Він зупинив авто і на радощах вискочив з нього, аби одразу вихопити з моїх рук ноутбук.

-Ну нарешті ти впоралася, я думав збожеволію за останні дні. Сідай швидше у авто.