Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Слухай уважно і запам’ятовуй! Телефонував Діма, він впорався із завданням і вже у дорозі сюди із ноутбуком. Як тільки вийде з мого кабінету, ти маєш його назавжди прибрати. Потім знайдеш Соню, з нею вчиниш те саме. Вони занадто багато знають, а це ризик для мене. Від сьогодні діятимемо обачно, щоб жодна душа не завдала зайвого клопоту...

Тишу у кабінеті порушив різкий звук падання запальнички. Обидва чоловіки поглянули на вхідні двері, котрі були трохи відчинені. У отворі стояв Дмитро, по переляканому обличчю непроханого гостя вони одразу здогадались, що він почув зайвого. Дмитрові вистачило секунди, щоб оговтатись від шоку і стрімголов втікати від небезпеки. Він поки не розумів куди, але знав, що втеча єдиний вихід аби врятуватися. Майже одразу помітив за собою хвіст, благо, звивистий коридор дозволяв ховатися від можливих пострілів. У тому, що його спробують вбити не лишилось жодного сумніву. Навулиці ситуація стала куди складніша. Завод розташований на пустирі за містом, а тому тут не заховаєшся у натовпі. Добре хоч автомобіль залишив майже під дверима і знехтував віддаленою стоянкою. Коли майже заскочив у авто, почувся вистріл і сильний біль пронизав чоловіка збоку у області живота. Страх перемішаний зі скаженим викидом адреналіну не дозволили йому впасти, навпаки, змусили сісти всередину, негайно запустити двигун, щоб за секунду зі свистом шин по асфальту виїхати на швидкісну дорогу. Нападник ж побіг на стоянку за своїм авто, що допомогло виграти хоч трохи часу.

Від нестерпного болю, Дмитро починав втрачати контроль над тілом, та й над свідомістю теж. Ні! Якщо живим утік із приміщення заводу, по дорозі він не здасться. Не подарує вбивцям і зрадникам омріяне полегшення. Вони поплатяться за невиправну помилку. Доки Дмитро ризикував усім, що лише у нього є, для того, щоб витягнути Кирила із біди, той складав план його вбивства. Стільки років сумісної праці, ризикованих справ, щоб отак підло все завершити? Гаразд. Хай буде так, як забажав його величність майбутній мер, тільки з ефектом бумерангу. Бо підло завершить саме Дмитро, йому ще стане сил знищити Мельника. Щоб оговтатись, прийняв дозу персонального чар-зілля, без якого не обходиться вже давно. Це востаннє, лише для допомоги, а потім він покине. Поїде слідом за Сонею, як вона і хотіла. Давно треба було з цим усім покінчити, та не було стимулу, от і з’явився.

Дмитру вдалося відірватись від хвоста, а ще вдалося придумати, куди саме він поїде. Настав час їм із Гордієм зустрітись особисто. Зупинив авто під входом у будівлю, яку до сьогодні обходив десятою дорогою. Ледве вийшов назовні притискаючи кровоточачу рану однією рукою, а іншою ховаючи ноутбук. На поранення намагався не дивитись, тільки це не допомагало, бо сорочка під долонею все більше намокала теплою рідиною. З кожним кроком по вузькому коридору, чоловіка охоплювало гірке розуміння того, що з цієї будівлі живим він вже не вийде. Якась незрозуміла  сила затуманювала його підсвідомість спогадами.

«-Я благаю тебе брате! Давай поїдемо у іншу країну, де нас ніхто не знає. Де у нас не буде минулого. Купимо дім у затишному райончику, ти пройдеш реабілітацію і назавжди забудеш про ту мерзоту. Давай підемо вчитись, працювати як нормальні люди. Благаю тебе! Дімко!”

Він не хотів тоді навіть чути слова сестри, бо вони були небезпечною нісенітницею. Та виявилось, що саме Дмитро сліпо помилявся. Не дарма кажуть, що жінки проникливіші за чоловіків, Соня відчувала біду. Тоді вони обоє мали шанс на втечу, а тепер більше ніколи не зустрінуться. Дмитро міг поїхати у клініку, щоб якнайшвидше отримати лікарську допомогу, та він вирішив вперше не ставити себе на п’єдистал, а вчинити так, як краще для Соні. Він помститься за них зрадникові, а ще подбає про безпеку сестри у майбутньому. Краще пізно зрозуміти правду ніж ніколи.

Коли ледве дійшов до дверей Гордія, його спробували зупинити. Дарма старались, бо болюча рана та неясна свідомість змусили стати, щоб вже самотужки не спутити і кроку. На щастя чоловік одразу відкрив двері. Зрозумів Гордій хто перед стоїть чи ні, Дмитро вже не міг розібрати, бо очі все далі застеляла пелена з чорних мушок.

-Хто ви?

-Я твоє спасіння Гордію, тож допоможи мені!

Ноги дедалі більше підкошувались, а в очах все пливло. Насилу припідняв руку, щоб показати ноутбук захований під пальтом. Похитнуся, і певно впав би на землю, але Гордій підхопив його, щоб провести до дивану. Детектив одразу прийнявся телефонувати лікарям, тільки Дмитра це не радувало, бо з кожною секундою він втрачав сили. А коли нарешті знову до нього підійшов, поранений чоловік доклав останні зусилля, щоб промовити надважливі слова.

-У правій кишені мого пальта, знаходиться телефон, в ньому карта пам’яті із куди вагомішим компроматом на твого ворога. Ще на телефоні ведеться відстежування Соні, яка зараз у небезпеці. За мою зраду, Мельник захоче її вбити, і йому це вдасться навіть, з-за ґратів. Я добре знаю, що ти готовий віддати душу за свою покійну сестру, тож мусиш допомогти мені…

Перед очима картинками з’являлось заплакане обличчя Соні, коли вона розповідала про нещодавню аварію, коли повернулася із завдання, коли сідала у літак. Вона була його найбільшим багатством, а він цього не розумів і робив її нещасною. Якби ж усе було не так. Він би усе віддав, щоб востаннє попросити пробачення, вперше і востаннє. Хай би вона не пробачила, тільки б попросити. Вона ж не схотіла побачити його останнє повідомлення відправлене сьогоднішнього ранку.

«Сестро, не зникай. Як все уляжеться, я напишу тобі.»

«У мене більше немає брата, бо він знищив і себе, і мене. Тож ні писати, ні відповідати вже нікому.»

«Ми стобою ще гори звертатимемо разом, побачиш. Та вже без масок і вказівок інших. Я зроблю все, щоб ти знову назвала мене братом.»

-Я віддаю свою душу за Соньку, а ти її  рятуватимеш коли мене не стане. Вона не заслужила смерті, вона невинна ні в чому… Це я зіпсував її життя… Я і відповім за все… Бери телефон! Там… ще… рахунок… віддаси їй…