Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Перша ніч пройшла жахливо. Напевно тому, що останнім часом без снодійних я не наважувалась ночувати. Лікар попереджав, що підсідати на седативні не варто, та все ж, виписав легкі препарати у разі крайньої необхідності. До Гордія я не могла взяти з собою нічого з власних речей, пігулки, нажаль, теж. Кілька разів вдавалось задрімати, але погані думки перемагали і не давали змоги хоч трохи від них перепочити. Ранком, Гордій тихенько зібрався і вийшов з квартири. До мене не заходив. Напевно, це хороший знак, бо не хоче порушити мій спокій. Та з іншого боку, до вечора я знову втрачу купу дорогоцінного часу.

На протязі дня, я довго думала у яке ж русло направити вечірнє спілкування. Додумати допомогло звичайне кулінарне шоу по телевізору, який я вимушено дивилась через нудьгу. У затишній домашній атмосфері, за смачною вечерею удвох, може вийти досить відверта розмова. Сподіваюсь, у мене вийде вивідати хоч щось для справи.

Про спокій цього вечора можна було лише мріяти. Не знаю чим я думала, коли залишила увімкненою плиту і пішла до ванної кімнати? Точніше, я була впевнена, що вимкнула, та щось пішло не так. Знову мій психоемоційний стан дав про себе знати. У ванній кімнаті на мене нахлинули роздуми про майбутнє за кордоном. Я тихенько притулилась спиною до стіни, щоб розглядати краєвид за вікном. Пошарпані будівлі навпроти, внизу скромний дитячий майданчик ще з минулого століття, нерівна дорога яка ледве видніється з-під калюж, туман і дощ. Картина, спостерігаючи за якою хвилями накочує смуток і відчуття безвиході. Але ж прямо зараз, на іншому краю землі світить гаряче сонечко, повільні морські хвилі докочують до золотистого пісочного берега,  а легкий вітерець ледве колише листя пальм. Всього одне завдання і я опинюсь там, де землю називають раєм. Де все минуле життя стане абсолютно неважливим. Там колишній бруд змиється солоною водою, вивіється теплим вітром, висушиться палючим сонцем...

Це була остання мить, коли я щиро вірила у світле майбутнє. Бо зовсім скоро, мої плани стрімливо летіли шкереберть. Почалося все із гучного шурхоту на кухні, я поспіхом вийшла з ванної кімнати, щоб одразу задихнутись від диму, який, чомусь, наповнив усю квартиру. Коли помітила як Гордій заливає сковорідку водою, зрозуміла, що накоїла. Він оскаженів від люті, накинувся на мене із логічними запитаннями, а я розгубилась від страху. Довелося тиснути на жалість, як би це не було підло. Наплела про гарячу ванну, яку вперше бачу у житті. Мої вигадки подіяли. А як інакше? Із цим добрим чоловіком лише так і може бути. Як же це жахливо. Гордій не лише виправдав мою безвідповідальність, він ще й подарунком захотів підбадьорити.

Коли консультант вирішила показати свою люб’язність, не дивлячись на перекошене від огиди обличчя при спогляданні на мої речі, я вперше надто сильно відчула Гордія. Дівчина озвучила лише одне слово – сестричка, щоб він миттю змарнів і втратив реальність. У дзеркалі ми зустрілись поглядами. Тільки він дивився не на мене, а на дорослу копію найдорожчої для нього людини. Я відчувала це на енергетичному рівні, відчувала, і покривалась сотнями моторошних мурашок. Я теж дивилась крізь власне зображення, згадуючи Гордія на кладовищі. У вухах лунали його крики болю, а в мені все знову переверталось. Десь там, всередині, є в мені частинка добра і співчуття, бо як інакше пояснити те, що я відчуваю його біль? Відчуваю, і хочу зарадити. Та все ж, я жорстока і бездушна людина, бо не стану допомагати, а навпаки – зруйную його життя ще більше заради себе.

Доки ми намотували круги від одного готелю до іншого, я подумки благала, щоб цей складний день закінчився. Вчорашня безсонна ніч далася взнаки шаленою втомою. Миттю ожити допоміг єдиний номер, у якому ми вимушені ночувати удвох. Те, що Гордій одразу вмостився у крісло, не допомогло мені відійти від шоку. Складно перебувати з ним поряд при свідомості, так би мовити, а от уві сні, коли я втрачу над собою контроль – це повний провал. Сподіваюся, мій організм відключиться від втоми і не приготує нові погані сюрпризи.

Я заснула майже одразу, питання кількох хвилин. Аж доки, минуле не повернулось яскравою картинкою. Мене знову підрізав позашляховик, я відчула незбагненний страх поки летіла у прірву. Тільки авто цього разу не спинялось у деревах, воно стрімко рухалось вниз. Коли майже зіткнулося із пагорбом внизу, я відчула сильні руки, що вхопили мене за плечі і витягнули з того кошмару.

Я побачила переляканого Гордія перед собою, тільки його обличчя не допомогло заспокоїтись. Надто реально я знову помирала, і це так страшно, що важко описати словами. Тільки емоціями, коли тілом трусить гірше ніж при ознобі, а сльози ріками ллються з очей під гучні ридання. Гордій врятував мене двічі, бо звідкись дістав заспокійливе. Я вхопилась за пігулку із надією на полегшення. Скрутилась клубочком у ліжку, щоб просто пожаліти себе, без думок і завдань. Я так стомилась від усього. Коли ж це все закінчиться? Сил немає щоб просто жити далі. Сил немає щоб тримати повіки. Я знову поринула у безпам’ятство, цього разу до самого ранку.

Прокинулась від того, що якийсь тягар не давав змоги дихати. Коли відкрила очі, мало не закричала. Мене міцно обіймав Гордій. Як він тут опинився? У пам’яті одразу з’явились спогади про кошмарний сон, пігулки заспокійливого і його перелякане обличчя. Хлопець лежав одягнутий, я, на щастя, теж. Треба б видихати з полегшенням, але... Він обіймав мене цілу ніч, щоб просто заховати від всього поганого. Щоб подарувати відчуття захищеності і безпеки. Мене ж ніколи так не обіймали, без єдиної користі. Не знаю скільки так би пролежала, якби не жорстока реальність. Завдання. Я мушу зібрати думки докупи і продовжувати грати свою роль. Гордій припустився помилки, бо Уляна вже не дитина, до неї заборонено без дозволу заповзати у ліжко. Розбудила я його звинуваченнями і криками. Він ж поспішив покласти нахабне дівчисько на місце. Коли сказав, що ніколи б не подивився на таку як я, стало дійсно образливо. Бо це правда, він би ніколи не захотів щось мати із підлою людиною. Це треба закінчувати, бо ми мучимось обоє. Я підловила слушну мить, щоб розпитати більше про нього, вперше почула про сестру. Це було важко. Я не знала як його підтримати, наважилась лише торкнутись до плеча. Гордій поспішив втекти від моїх дотиків. А ще від запитання, про мій нічний кошмар. Я не пам’ятаю чи кричала щось, сподіваюся, все так як каже він. Мені дали кілька вказівок і залишили саму. Наодинці із безвихіддю, бо всі мої намагання заводили справу у черговий глухий кут.