Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

— Тарасе, ти такий незграбний! — жартує вона, і я не можу не усміхнутися.

— Можливо, я просто намагаюся бути таким жартівливим, як ти, — відповідаю, намагаючись посміхнутися щиро.

Коли вечір добігає кінця, ми виходимо з катка, і я відчуваю, як у мені наростає бажання поговорити з Люсею про все, що накопичилось в моєму серці. Але страх знову зупиняє мене. Не можу зрадити Антона, навіть якщо це означає втратити Люсю. — Дякую за чудовий вечір, — кажу я, коли ми виходимо на вулицю.

— Це було весело. — Так, мені теж сподобалося! — відповідає вона, її очі сяють від радості.

— Я сподіваюся, що ми зможемо повторити це ще раз. Дивлюся на неї й розумію, що це може бути останній раз, якщо я не зізнаюся їй у своїх почуттях. Але я не можу змусити себе сказати це. Тільки мовчу, посміхаючись.

— Обов'язково, — кажу.

— Я обіцяю. Ми йдемо додому, і я відчуваю, як моя душа тремтить від невисловлених слів. Хочу, щоб вона знала, як я її люблю, але страх перед втратою моєї найближчої людини, брата, переважає. Я повинен зберегти цю таємницю, навіть якщо це означає терпіти біль у своєму серці. Коли ми прощаємося, Люся обіймає мене, у моїх грудях починається дивний трепет. Хочу, щоб цей момент не закінчувався, але знаю, що не можу дозволити собі жити у мріях. Намагаюся зберегти усмішку на обличчі, але всередині мене розгортається буря.

— До зустрічі, Тарасе, — каже вона, і я кидаю погляд на її тінь, що відступає. Стою на місці, поки вона не зникає за рогом. Вітер холодить моє обличчя, але я відчуваю, як тепло її обіймів все ще зігріває моє серце. Повертаюся додому, і в голові крутяться думки про те, як важко зберігати цю таємницю. Знову і знову запитую себе: чи зможу я продовжувати жити з цим тягарем, не зізнавшись у своїх почуттях? Але поки я не готовий відповісти на це питання, я просто залишаюся з тими незграбними емоціями, які переповнюють мене, і продовжую йти вперед, сподіваючись, що колись знайду сили, щоб відкрити своє серце.