Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

ТАРАС  

    Вітряний зимовий вечір огортає місто, немов м’який плед, що зігріває від холоду. Я йду поруч із Люсею, і моє серце б’ється швидше, ніж зазвичай. Вона сміється, а її голос звучить, як мелодія, що заповнює простір між нами. Намагаюся зосередитися на розмові, але думки постійно блукають у напрямку до її очей — глибоких, як зимові ночі, і таких же загадкових. Мабуть, я збожеволів та кожен її погляд вартий найбільшого золота у світі.

— Тарасе, ти чому засумував? — запитує Люся, зупиняючись на мить, щоб поглянути на мене. Знову відчуваю, як моє серце підскакує. Вона завжди помічає, коли зі мною щось не так.

— Ні-ні, все гаразд, — відповідаю, намагаючись усміхнутися.

— Просто згадав про те, що ми йдемо на каток. Я давно не катався. Можливо навіть втратив уміння. Люся кидає на мене зацікавлений погляд, я відчуваю, як щось в мені тремтить. Я вже кілька місяців намагаюся стримувати свої почуття, адже вона — дівчина мого брата Антона. Але в серці розгортається боротьба: з одного боку — брат, з іншого — Люся, яка немов магніт притягує мене до себе. Це заборонене почуття. Але таке манливе.

— Це буде весело! — її голос звучить радісно, і я відчуваю, як моє серце знову розцвітає. — Дуже сподіваюся, що ти все-таки не забув, як кататися, Тарасе.

— Я не забув, — кажу, хоча насправді переживаю, що буду виглядати незграбно на льоду. Але заради Люсі готовий на все.

Заради її щирої посмішки та її щастя. Ми приходимо до катка, і я відчуваю, як холодне повітря пронизує мене. Люся знімає рукавички й починає зав’язувати ковзани. Уважно спостерігаю за її рухами, повністю захоплений її діями. Вона виглядає такою вразливою і водночас сильною. Хочу, щоб цей момент тривав вічно, але розумію, що все закінчиться, як тільки ми вийдемо на лід.

— Готовий? — запитує вона, підводячи голову.

— Готовий, — відповідаю, намагаючись звучати впевнено. Каток наповнений людьми, які сміються, падають і підіймаються, створюючи атмосферу радості. Відчуваю, як хвилювання охоплює мене. Люся посміхається, і я згадую, чому мені так важко зізнатися їй у своїх почуттях. Я не хочу знищити те, що є між нами, але щось усередині мене наполегливо шепоче: "Скажи їй правду".

На льоду все відбувається швидше, ніж я очікував. Люся легко ковзає, її рухи граційні, неначе вона танцює. Я намагаюся повторити її стиль, але ноги зраджують мене. Я падаю, і всі навколо сміються. Але Люся простягає руку, щоб допомогти мені піднятися.

— Ти в порядку? — запитує вона, коли я підводжуся. Й підіймаю свою шапку.

— Так, все гаразд, — кажу, хоча відчуваю, як щоки мої горять від сорому. Я не можу не усміхатися, коли дивлюся на неї. Вона справді чудова. Ми катаємося протягом години, і кожен раз, коли наші погляди зустрічаються, мені здається, що між нами виникає невидима нитка. Намагаюся не думати про Антона, про те, що він може дізнатися про мої почуття до Люсі. Але чим більше я її бачу, тим складніше мені зберігати цю таємницю. Краще б ми з Люсею взагалі не були знайомі. Тоді б не було так важко й боляче.

— Зробімо перерву? — раптом пропонує Люся. — Я хочу випити гарячого шоколаду.

— Який гарний план! — кажу я, намагаючись приховати хвилювання. Ми сідаємо за столик біля вікна, і я замовляю два гарячих шоколади. Коли я повертаюся з напоями, Люся вже підготувала невеличкий сюрприз — вона принесла шоколадку з горішками, яку я любив у дитинстві.

— Я запам’ятала, що ти любиш це. Мені твоя мама розповідала, — каже вона, з посмішкою подаючи мені шоколадку. Не можу повірити, яка вона уважна. Дійсно мама всього один раз розповідала, що я об'ївся в дитинстві шоколаду з горіхами, бо дуже його любив. Всі навіть боялися що мені буде погано. Але все обійшлося.

— Дякую, Люся. Це дуже мило з твого боку, — відповідаю, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. Ми п’ємо шоколад, і розмова невимушено переходить від теми катання на льоду до наших захоплень і мрій. Я слухаю її, насолоджуючись кожним моментом. Вона говорить про те, як мріє подорожувати, побачити світ, і я уявляю нас разом у якомусь далекому місті, де немає жодних обмежень. Й мої думки переходять в інше річище. Вони більш розкуті. Уявляю Люсю на пляжі без одягу. Вона лежить на гарячому піску, а я зверху над нею. Ми цілуємося. Й не тільки. Наші дії переходять у рухи....

— А ти, Тарасе? Про що мрієш? — запитує вона, зацікавлено дивлячись на мене. І я одразу повертаюся до реальності. Я замислююся, чи варто розповідати їй про свої думки та почуття. Але страх знову бере верх. Я не можу ризикувати нашою дружбою, навіть якщо вона стає чимось більшим. Я просто усміхаюся та відповідаю:

— Я мрію про те, щоб бути щасливим. Можливо, колись зможу відвідати місця, ті де ще не бував. Люся кидає на мене зацікавлений погляд, і я відчуваю, як у повітрі виникає напруга. Я б хотів зізнатися їй, але в голові виникає образ мого брата. Я не можу зрадити Антона. Ми закінчуємо з шоколадом, і я пропоную повернутися на лід. Коли ми виходимо, відчуваю, як повітря наповнюється холодом, але всередині мене горить вогонь — вогонь бажання, який я не можу загасити.

На льоду я намагаюся бути обережним, щоб не впасти знову. Люся ковзає поруч, її сміх наповнює простір, відчуваю, як моє серце палає. Вона знову простягає руку, щоб допомогти мені, і я, знову підводячись, ловлю її погляд. Цей момент триває декілька хвилин. Мені хочеться, щоб вона знала, як багато для мене значить, але слова не злітають з моїх вуст.