Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

18.

ЛЮСЯ.

   Прокидаюся від звуку дзвінка у телефоні — це Оля. Зазвичай я не люблю вставати рано, але її енергія завжди заряджає. 

— Люся! Ти готова? — її голос звучить так, ніби вона вже на місці, хоч я ще в піжамі. 

— Так, вже збираюся, — відповідаю, намагаючись приховати свою лінь. Я швидко вмиваюся, накидаю на себе джинси й просту футболку, і виходжу з дому. Сьогодні я вирішила стати частиною доброї справи й допомогти Олі у благодійному фонді. 

Благодійний фонд, в якому працює Оля, знаходиться на краю міста. Я захоплююся її відданістю цій справі. Поки я намагаюся знайти своє місце в житті, вона вже знає, чого хоче, я готова підтримати її у всьому. Коли я приходжу, вхідні двері фонду відчиняються, і я відчуваю затишок, який охоплює мене. Всередині панує метушня: волонтери розставляють столи, готують матеріали для майбутніх заходів. 

— О, Люся! Ти прийшла! — подруга підбігає до мене, обіймає і відчуваю, як її енергія передається мені. — Нам дуже потрібна твоя допомога! 

— Чим я можу допомогти? — запитую, відчуваючи легке нервування. Оля веде мене до столу, де розкладені різноманітні матеріали: фломастери, папір, кольорові стрічки. 

— Сьогодні ми організовуємо майстер-клас для дітей з притулку. Хочемо, щоб вони створили щось крутезне, — пояснює вона. Кидаю погляд на папір і фломастери. Це виглядає просто, але я знаю, що в таких ситуаціях важливо не лише навчати, а й підтримувати. Діти, які пережили стільки труднощів, потребують уваги й любові. 

— Добре, що потрібно робити? — запитую, натхненно беручи до рук матеріали. Оля усміхається: 

— Спочатку ми підготуємо все для заняття. Я розповім дітям про те, як важливо мати мрії й вміння їх втілювати. А ти можеш допомогти з підготовкою, а потім підтримати їх під час творчого процесу. Кидаюся в роботу. 

Поки ми з Олею готуємо матеріали, я відчуваю, як атмосфера наповнюється теплом. Чую, як волонтери обговорюють плани на день, сміються і жартують. Нарешті, діти приходять. Їхні очі сповнені цікавості, а деякі з них виглядають трохи наляканими. Я розумію, що ми повинні створити для них атмосферу безпеки й спокою. 

— Привіт, малюки! — кажу, привітно усміхаючись. — Сьогодні ми разом будемо малювати й створювати щось особливе! Помічаю, як деякі діти, почувши мої слова, починають усміхатися. Це підбадьорює мене. Я сідаю на підлогу поруч з ними, щоб створити дружню атмосферу. Оля починає розповідати, як важливо втілювати свої мрії. Дивлюся на дітей, їхні очі горять від захоплення. Вони слухають, і я відчуваю, що готова до того, щоб завести власних. Ми починаємо малювати. Допомагаю малюкам вибрати кольори, показую, як змішувати фарби, і відчуваю, як у повітрі розповсюджується дух творчості. Один хлопчик, Петро, малює велетенське сонце, я підтримую його, запитуючи про те, що для нього символізує це сонце. 

— Це — моя мрія, — відповідає він, його голос лунає щиро. — Я хочу, щоб у світі завжди було сонячно. 

Цієї миті я розумію, як важливо давати дітям можливість мріяти. Ми багато говоримо про мрії, про те, як їх можна втілити в життя. Коли заняття закінчується, діти показують свої роботи. Я захоплююся їхніми малюнками, не можу стримати сліз радості. Оля підходить до мене, ми обіцяємо, що продовжимо ці майстер-класи. 

— Все прийшло чудово, Люся! — говорить вона, обіймаючи мене. — Я завжди знала, що ти — справжній талант у спілкуванні з дітьми. Усміхаюся, відчуваючи, як цей день змінив мене.

 Ці діти, їхні мрії та сподівання — це те, що я шукала. Розумію, що кожен із нас може внести свій внесок у цей світ, і, можливо, моя роль — це допомагати іншим.  Коли ми закінчуємо прибирати, Оля запрошує мене на чашку кави. Ми сідаємо в маленькому кафе неподалік, я трохи розслабляюся. 

— Ти знаєш, — починає вона, — я завжди мріяла про те, щоб створити щось прекрасне. Мені хочеться, щоб наш фонд став справжнім домом та підтримкою для дітей. 

— Дуже хороша мрія, Олю, — кажу, в моїх словах звучить щирість. — Я вірю, що ти зможеш це зробити. Ми багато говоримо про наші мрії. Оля ділиться своїми ідеями, а моя душа наповнюється натхненням. Розумію, що це місце, цей фонд — це не просто робота, а покликання. Повертаючись додому, згадую про сьогоднішній день. Я щаслива, що змогла допомогти Олі, але ще більше  вдячна за можливість бути частиною цього всього.

Я готова віддати частинку себе, щоб зробити цей світ трішки кращим. Проходжу до кухні й відкриваю вікно вдихаю свіжий повітряний потік, намагаючись усвідомити все те, що трапилося сьогодні. У моїй голові все ще звучать усмішки дітей, їхні щирі мрії та сподівання. Це було більше, ніж просто благодійний захід. Нарешті я відчула себе потрібною цьому світу. Й це дуже класно. Після кількох хвилин роздумів я вирішую зателефонувати Олі. Вона відповідає після кількох гудків. 

— Привіт, Люсю! Як ти? — її голос звучить так, ніби вона радіє, що чує мене знову. 

— Привіт! Я просто хотіла поділитися своїми враженнями. Цей день справді змінив мене, Олю. Я не уявляла, що можу відчувати таку радість від допомоги іншим. 

— Так, воно того варте! — відповідає вона. — Я знала, що ти знайдеш в цьому місці щось особливе. 

— Можливо, продовжимо ці майстер-класи? — питаю, відчуваючи, як мої слова стають все більш впевненими. — Можливо, ми можемо організувати щось на регулярній основі? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍