Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Через декілька хвилин він підвівся, поклав квіти на землю і поволі пішов до виходу. Я ж, на тремтячих ногах пішла до могили тієї дівчинки. У горлі одразу з’явився удушливий клубок, який не давав повноцінно дихати. Одна справа маленьке фото у руках, і геть інша – вирізьблене на чорному мармурі. Отямилась вже на асфальтній дорозі від звуку сигналу автомобіля. Повернулась і побачила всередині авто брата. На автоматі сіла всередину, щоб покинути цю моторошну місцину назавжди. Тепер я знаю напевно одне – хай якою ціною, але я мушу вижити. Мушу виконати завдання і втекти звідси назавжди. Почати нове життя, у якому ніколи не згадаю про минуле.

-Викинь ти їх у вікно і зберися вже нарешті Соню!

Дімка спустив скло з мого боку, взяв з моїх рук квіти, в які я вчепилась і геть про них забула, жбурнув ними щосили на узбіччя. Пелюстки одразу розлетілись від сильного вітру, а я нарешті вдихнула свіжого повітря. Поглянула на розлюченого брата і впевнено промовила.

-Мене звуть Уляна!