Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Ти збожеволів!

Я кулею вилетіла із кімнати в якій ночувала і попрямувала на кухню. Дімка вже попивав запашну каву, затягуючись димом просто у приміщенні. Коли помітив мене широко посміхнувся.

-І тобі доброго ранку люба сестро! От це вже я розумію стан пової сили і бойової готовності, не те, що вчора. Я так підмітив, ти вже ближче ознайомилася із завданням. Тому спішу тебе заспокоїти. Я вже спілкувався з лікарем і він обіцяв ювелірну роботу. Шрам виглядатиме дуже правдоподібним, при тому, що його можна буде з легкістю позбутися. Новітні технології і не таке можуть. Тому твоє личко залишиться таким же красивим як і зараз, а схочеш, то ще гарнішим.

Я так і стояла застигши на одному місці. Дивилась на брата, на його байдужий вираз обличчя і піднесений настрій. Слухала слова, що він казав і не могла зрозуміти. Невже він і правда такий жорстокий? Невже і я була такою як він? Як лише Дімка міг подумати, що вигляд мого обличчя, це єдине, що могло мене так сильно вразити?

- Дитина загинула страшною смертю, а ти про обличчя мені говориш? Ти хоч розумієш, що це неприпустима жорстокість гратись із людиною через важку втрату? Це ж не гроші, а людське життя.

Гарний настрій брата як рукою зняло. Він знервовано підвівся з місця і підійшов до мене.

-Ну вибач! Я не винуватий, що нам трапився саме цей незрозумілий тип. Гарні та розумні панянки його не цікавлять, розпинайся скільки хочеш. По іншому до нього не підійти. Доки лікар буде робити свою справу, ти краще подумай над тим, як саме затримаєшся у нього після першої зустрічі.

-Може ти і забув, але я ні. І досі пам’ятаю сирітське життя у всіх „ріхнобарвних“ кольорах.

-От і перший плюс. Бачиш, навіть прикидатись не треба. А ще, тобі буде дуже корисно згадати з якої ями бідності я нас витягнув саме цією справою. На «чесній» зарплаті ти б почувалася обідраною сиротою і досі. Одягайся, через десять хвилин виходимо!

Дімка знову посміхнувся, взяв верхній одяг і вийшов за вхідні двері наспівуючи завзяту мелодію. Наче нічого не відбувається і все йде чудово. Я мала б розуміти, що подібна поведінка це не він, а вплив заборонених речовин без яких він вже не може існувати, але це дуже складно усвідомити. Я все ще чекаю від нього людяності, якої в цьому чоловікові вже давно немає. Загалом, як і в мені, бо я вже встигла взяти свою куртку і попрямувати до виходу.

Після обіду все було готове. Із дзеркала на мене дивилась дівчинка із пухкими каштановими завитками на голові, із обличчям якого не торкалась жодна косметика, і найголовніше – вертикальний шрам над верхньою губою. Лікар і правда створив диво за допомогою уколів краси, ними виявляється можна ще й потворити. Щоб виглядало ще натуральніше над шрамом попрацював тату майстр.  Дивлячись на себе, я жахнулася, бо вийшла дуже схожою на ту дівчинку. Покійну і нещасну дівчинку. А також на себе колишню, ту саму обірвану сироту, яку постійно смикали за волосся і називали його гривою. Це ж перше, що я змінила у своїй зовнішності, випрямила кучері і перефарбувала їх у штучний колір. Хотілося заплакати, та в мене не лишилось на це ні права, ні часу. Поспіхом згребла рукою неслухняне волосся в гульку на потилиці. Закрила спеціальним силіконовим тоном шрам, підрум’янила обличчя і нафарбувала червоною помадою губи. Очі заховала за великими чорними сонцезахисними окулярами. Такого ж кольору хустку зав’язала на голові. Високі підбори, шкіряні штани, стильний плащ і декілька дорогих аксесуарів. Взяла до рук фірмову сумочку і вийшла навулицю до автомобіля таксі, що вже очікувало на мене.

Я приїхала на місце призначення раніше на кілька хвилин. Відпустила водія залишившись одна. Біля високого паркану помітила жіночку, що продавала квіти. Підійшла до неї і попросила дві троянди. Хотіла розрахуватись кредиткою, але не вийшло, про касовий апарат тут не чули,  тож я полізла до гаманця у пошуках паперових купюр. За спиною почулись кроки. Не знаю чому, та по спині пробігся неприємний холод від сильної чоловічої енергетики. Я його поки не бачила, проте відчула на енергетичному рівні. Через мить, пролунав хриплий, мужній голос.

-Решти не треба!

-Дякую синку! Щасти тобі!

Я наважилась повернути голову у бік. Чоловік взяв до рук великий букет троянд і мовчки заховався за воротами цвинтаря.

-Щотижня сюди ходить до сестри… - жіночка озирнулася довкола і тихше мені прошепотіла – самогубство, ой гріх який.

Я швиденько простягнула їй кілька купюр, вхопила свої квіти, подякувала і пішла слідом за Гордієм. У моєму психологічному стані йти на кладовище – це найбільша дурість, яку лише можна було придумати. Але… Як раніше висловився Дімка – „цього незрозумілого типа“,нажаль, лише тут можна непомітно зустріти. Ми завжди так робили, перед початком завдання непомітно виходили на об’єкт у людних місцях для спостереження. Мені було легше потім налаштуватись на потрібне спілкування. Кілька годин таємного слідкування, а потім відкрите знайомство. Та у цьому випадку, навіть шпигунство принесло мені надто багато переживань. Я не те, що не налаштувалася, я зрозуміла, що добровільно ступаю у трясовину щоб потонути у ній. Тільки велике диво допоможе вилізти звідти живою.

Я зупинилась позаду чоловіка, за сусіднім рядом могил. Знайшла величезний пам’ятник і тихенько за ним причаїлась. Змусила себе сконцентруватись на чоловікові до якого вранці піду для спільного проживання. У гіршому випадку аж на три тижні. Це дуже багато часу, сподіваюсь він гратиме на мою користь.

 Чоловік деякий час мовчки стояв над могилою із опущеними вниз плечима, як раптом, впав на коліна і голосно розплакався. Це був мужній крик душі. Ніколи раніше подібного я не бачила, щоб сильний і вольовий з виду чоловік проявляв стільки горя. Мимоволі відчула сльози, що покотились по моїх щоках. Мені було його дуже шкода, згорьований крик відлунням торкнувся самої душі. Скільки у ньому почулось любові, затьмареної болем любові.  Любов брата до сестри. Почуття, яке я ніколи до себе не відчувала від Дімки. Почуття, яке і сама не умію проявляти. Та й вже не хочу цьому вчитись, бо надто пізно. Неможливо. І нікому не потрібно.