Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Височанський  Гордій Миколайович – детектив, який знайшов на нашу верхівку якийсь дуже вагомий компромат. Ціль – ноутбук, на якому зберігається вся інформація. Твоє завдання знайти компʼютер  протягом трьох тижнів, вкрасти і принести мені.

Від почутого я отямилась.  Дімка не завдання озвучив, а наче ошпарив мене кип’ятком. Все тіло різко кинуло у жар від страху. Детектив? Він мене до поліцейського відправляє? Я не втримала емоції, і голосно закричала:

-На всі чотири сторони кажеш? Та цими чотирма сторонами стануть дошки моєї труни! Чому лише до нього відправляєш, давай одразу до в’язниці, там буду красти. Це самогубство хіба ти не розумієш?

Насилу піднялась на ноги, щоб незграбно пройти до ліжка. Я не дивилась на реакцію брата, лише б дійти. Мій організм не витримував такого сильного стресу, я думала, що втрачу зараз свідомість. Мене знобило, кінцівки затерпали, сльози текли по щоках, а серце мало не вилітало з грудей. Бо я усвідомлювала, що зовсім скоро настане мій жахливий кінець. Піду на завдання чи відмовлюся – неважливо, мені і зараз вже кінець. І що найгірше, весь довколишній кошмар сповна заслужений. Тут зовсім недоречно питати чому? За що мені це? Я підійшла до ліжка і знесилено на нього опустилась, скрутилась клубочком і обійняла себе руками. Не знаю скільки б так пролежала, якби не розлючений брат, що кулею залетів до кімнати.

-Соню! Ти взагалі чула мої слова, чи я сам з собою говорив?

Нахилився над ліжком, взяв мене за плечі і силою підняв сидіти. Трусонув мною кілька разів, щоб отямилась від ступору. Тільки я не хотіла виконувати його наказ.

-Ти не можеш зараз плакати і відпочивати дівчинко! Зараз же збираємо твої найважливіші речі і тікаємо з цієї квартири. Диво, що тебе тут не знайшли за останні дні і не довели справу до кінця.

Мимоволі гірко розсміялась, чужим мені істеричним сміхом. Дімка аж послабив хватку від нерозуміння моєї поведінки.

-У моєму житті немає дива Дімко. Не знайшли, бо я втекла із лікарні у яку мене привезли на швидкій, не забувши знищити усі дані про моє перебування у них. Втекла у нашу приватну клініку, щоб лікуватись без імені і без обличчя.

-Ось бачиш яка ти хитра, а кажеш не впораєшся. Їдемо до мене, до ранку відпочинеш, а потім будемо готуватись. Пам’ятай – вибору нема.

Дімка забрав мене до себе. Я не зовсім пам’ятаю як це відбувалося. Напевно тому, що випила заспокійливих і згодом відключилась до самого ранку. Коли прокинулась, стало трохи легше. Я майже змогла вгамувати емоції і почуття всередині, тільки вони спалахнули з новою силою, коли я побачила яку саме роль повинна грати.