Аркадій Поважний - Сповідь партизана, Аркадій Поважний

То ж ми вирішили шукати Ковпака. Бо постала реальна небезпека загинути від голоду, чи бути вбитими селянами, або ж ще варіант – здатися і надалі служити німцям.

Шукати, але де? Можна піти до Спадщини, куди Ковпак навідувався найчастіше, але невідомо скільки чекати: день, два, тиждень. А ночувати і харчуватися?

Я, на відміну від Аксьонова, свого часу прослухав інструктаж НКВД по веденню партизанської війни, тому припустив, що отаборувалися партизани десь неподалік лісового джерела, або іншого водоймища.

Як б мапу.

По пам’яті вимальовується, що з північного заходу Спадщанський ліс омиває річка Зваль.

До Спадщини прибули геть знесилені, замерзлі, кишки, у прямому розумінні, позлипалися. В село увійшли без розвідки і в першу ліпшу хату, вже байдуже чи ускочимо у поліційну пастку, чи селяни порішать.

Господар, селянин років п’ятидесяти, у засаленій чумарці, впустив, потім вийшов обзирнувся чи не помітив хто із сусідів.

Поліція подекуди навідується. Якщо хто із сусідів угледів вас, то може виказати. У Кардашах гарнізон квартирує, на нас контингент наклали. Хоча подерча слабкіша від комуняцької, та от біда і те неможливо дати, бо до німців як липку обідрали. Нам би щось поїсти, - кривлячись мовив Аксьонов. По його міміці видно, що в черговий раз слухати промову, яку постійно чує, йому вельми нестерпно. – Та одежину б якусь. Зброя є? – поцікавився я. Та звідкіля? – почав було виправдовуватися господар.

Я угледів на стіні серед одежі старий патронташ, а до цього в сінцях жерстянку з-під мисливського пороху.

Давай-давай, старий, - наполягав я, - якщо німці знайдуть, то буде непереливки. Тобі все рівно без знадоби, а нас вируче.

Селянин деякий час артачився, та змирився – не відкараскатися. Витягнув із-за шафи одностволку шістнадцятого калібру, три латунних набої, пачку пороху і капсулі в сірниковому коробку. Набої заряджені дробом на качок. Свинцеві дробини я переплавив на печі у злиток, який пошматував на картеч. Ще розібрав підшипник, який на вікні узорив. Дозарядив патрони сталевими кульками. Господар переймався, що рушницю угроблю. Така ось ментальність, шкодувати за річчю, яку фактично вже втратив, вочевидь жевріється сподівання на німецьку владу, що тільки остаточно звільнить Україну від більшовицьких банд, усе поверне і рушницю теж.

Похльобавши у старого супчику, просто заварена на воді січка, але вже легше стало, ми вирушили. Як тіко вийшли за село, Аксьонов, на правах старшого по статусу забажав володіти рушницею, хоча таким його ніхто не обирав. Степану було байдуже хто старшуватиме, а мені й того більше, я, у свою чергу, не прагнув комісарити. Знаючи по досвіду, що варячись у комуністичному супі  краще триматися подалі від командних посад, так цілішим буду. Інстинкт самозбереження спрацював і тут, у вузькому соціумі. Віддав йому гвинтівку, про всяк випадок витягнувши набій, бо Аксьонов щур кабінетний зброї не знає, завжди ігнорував військову підготовку, гвинтівку бачив лише на плакатах. Просто йому думалося, що рушниця у даній ситуації, це щось на кштальт гетьманської булави. Ще й наплічником із їжею заволодів, хоча харчів там чотири картоплі варених, та старого сала на чверть долоні.

Цілий день блукали навкіл лісових боліт. Не так легко виявилося добратися до річки. Я вже мав умовну карту – умовні креслення на папірці зі школярського зошита.

Коли стемніло, лаштувалися на ночівлю. Під моїм керівництвом злагодили намет. На повалену сосну накидали гілок, і коли споночіло, запалили багаття. Я запропонував чергувати, та наш самопризначений командир впав у апатію, від холоду і голоду перестав логічно тямити. Ранком треба йти, а Аксьонов ніяк. Скигле. Ми його попідруч десь кілометри три тягнули. Присіли на спочинок, я й звертаюся до нашого гегемона, що непогано б по картоплині із’їсти, щоби сил трохи відновити, а цей ракло, з’ясувалося, вже пожер усе.

Що ж, - кажу тихо Степану, - із ним пропадемо. Його? – Степан провів ребром долоні по горлу. Інакше ніяк. Та так, залишимо, важко подихатиме, - у Степана ні тіні співчуття.

Я висмикнув у Аксьонова гвинтівку. Він навіть не намагався захистити життя. Вже безтямний був, коли я на його шию накинув ремінь від гвинтівки.  

Тіло прикидали хмизом.

Запам’ятай, - повчав я супутника. – Він пропонував перейти до німців. Це про всяк випадок. Тіло то може знайдуть випадково, і із нами ніяк не зв’язати. Однак всяке може трапитися.

І ось на третю добу наших блукань, я відчув запах диму. Невзабарі нас зупинив бородатий мужик, озброєний трьохлінійкою. Я попрохав провести до командира.

Зайшли в землянку, вириту під гору. Всередині тепло і затишно, принаймні нам так здалося, бо за кілька діб топтання по Спадщанському лісі, до кісток промерзли. Степан знесилений буквально звалився біля буржуйки. Я відразу впізнав Ковпака, невеличкий барилкуватий дідок, від якого тхне горілкою, сечею і чимось кислим.

Я простягнув йому партквиток, який до цього хавав у підборі. Він довго вивчав біля гасової лампи. Мені подумалося, що конокрад читає по складах. Потім посміхнувся напів беззубим ротом, простягнув руку. Перше враження від Ковпака неприємне; старий невіглас, який речення неспроможний мовити без матюка, використовуючи кацапські «бля» та «єдріть мать». Типовий «батя», як його називало оточення. «Батя» кримінальників та п’яниць.

Значить із Сум йдете? Так точно, - відповідаю. – Виходимо із оточення.

Розповів про провал Бугари і про наші подальші поневіряння. Про Аксьонова розповів, що той відстав по дорозі. Можливо у селі залишився, де востаннє були.

Потім, пізніше у жовтні розмовляв із Руднєвим. У цього питання більше практичні, мали військову спрямованість. Розпитав які сили зайшли до Сум, скільки техніки, яким чином постачається паливом – залізницею чи дорогами.