Аркадій Поважний - Сповідь партизана, Аркадій Поважний

Книжка оповідає історію колишнього партизана із сумщини. Який воював у лавах партизанського з'єднання Сидіра Ковпака. Але не підтримував внутрішньо ідеологію, тому схилився до УПА.

сповідь партизана

Мої вітання, друже.

Сердишся на мене? Мовчав, не відповідав на листи твої. За те вибачай. Епістола буде довгою і мабуть-таки затулю ту дірку мого вакууму, тому й пишу в зошиті, тіко б вмістити хоч тисячну долю накопичених спогадів. Коли читатимеш ці рядки, мене мо’ й на світі не буде. Завжди думалося, як то воно, відчувати близько потойбіччя, усе здавалося, що вона казна де, а тут не ніби й пожити не встиг, а вже за дев’ятий десяток, вже кирпата у потилицю дихає. Так тоскно на душі, особливо коли брилою тяжіє щось незавершене. Треба якось скинути. У мене з воєнних часів багато секретів накопичилося, через які чесні люди страждали. Приховування цих таємниць викривило історію, робить негідників героями.

Давав, як і всі, підписку про нерозголошення, під страхом смерті. Та писулька особливо не лякала мене, але могла нашкодити рідні.

***

Знаю, здогадувався, що я не той, ким себе маніфестував. Завжди цінував твою скромність і стриманість, без зайвої доскіпливості, без бажання поритися в чужих таємницях. Моя довоєнна історія – це робота ідеологом при районному обкомі комсомолу, потім трудився членкором.

Почну із того осіннього дня сорок першого. Я разом з іншими членами секретаріяту ЦКП(б)У був викликаний на термінову нараду яку вів невідомий у штатському. Ми відали що це агент НКВД, але не з нашого міста. Про себе я припустив, що на Сумщині готується плацдарм для широкомасштабних партизанських дій. Агент говорив якось шипляче, принишкло. Видно живе під постійним страхом буди підслуханим. І ніби ножем по вухах його недоречне вживання пестливих іменників і дієслова «чухати», яким заміняв слова «йти», «розуміти», «брехати».

Товаришочки, дорогенькі, вже знаєте, що скорим темпом чухає ворог. Не сьогодні-завтра німці увійдуть до сум. Отже, щодо цього розчухаю вам деякі директивки. Так, що любенькі, створюємо партизанський супротив. Товаришу Бугаре, вам слово.  

Підвівся Йосип Бугара, перший секретар комсомолу. Чоловічок, скажу, не за тих, із ким би мав охоту в компанії почаркувати. Слід вуха на макусі тримати, коли із ним випиваєш. Дятел ще той.

Нами організований підпільний обком у кількості п’ятьох членів  керівного органу, підпільний райком – восьмеро. Біля ста підпільників. Усі надійні, перевірені комсомольці.

З папірця читав Бугара, видно не його ця статистика. Та й перечитував написане чужою рукою, бо запинався, раз-по-раз спотичка на незрозумілих писульках. Комусь на слово повірив, або чиясь пуста вигадка. Бо, скоріше за все, немає тієї сотні комсомольців-добровольців, та усіх цих «потаємних п’ятірок. Речив про підпільний осередок, де нібито зорганізовано таким чином, що кожен член «утаємниченої п’ятірки» має своїх п’ятьох людей, які не знають один одного, а лише командира. Підлеглі ж, у свою чергу, по одинці теж керують п’ятірками. І ця чихарда з геометричною прогресією, зі слів Бугари, поширюється більше ніж на десять ланок. Навіть першокласнику не важко підрахувати, що се більше ста тисяч чоловік виходить. І у цю полову вірить енкаведешник. Як так у дванадцяти тисячному містечку набереться стільки підпільників? Значить і НКВД комусь баки забиває фальшивою статистикою. Як вони збираються взагалі воювати? Очевидно німців вражатимуть бугарівською статистикою. Якщо уявити що подібне махлярство має масштаби держави, то не важко припустити, що лише диво зупинить німців, або ж якась швабська дурість. Не виключення, що і у них не так все по-німецьки педантичне.

Потрібно заздалегідь виявити і нейтралізувати ненадійних, - вставив свої три копійки Андрій Орлов, секретар новоствореного підпільного обкому. – Прийде ворог, вони неодмінно перекинуться на їхній бік. У тридцяті не всіх куркулів радянська влада передавила. Залишилися ще недобитки. Я розумію, що має на увазі товариш Орлов, - почала Татяна Акубара, яку призначили керувати підпільним комітетом. – Те, що наша влада не популярна в народі, як те багатьом гадається. Бридні! – Бугара зблід і косився на особіста. – Це якесь провокаційне узагальнення, притаманне ворогам народу… Якщо і є наші внутрішні ненавидники, то одиниці. І ті вже давно під арештом. І я згоден з товаришем Орловим потрібно про них подбати. А прийде німець, то весь радянський народ, як один, дасть гідну відсіч.

Я думаю, саме в ту мить Бугара розчовпав, чим йому насправді черевате підпілля. У Сумах він з початку 30-х, і як провідний комуніст, знав, що ворогів совєцької влади у наших краях, як блох на собаці.

Бугара зиркав на особіста, шукаючи у того підтримки, а потім в інших членів підпільного обкому, та ті ховали очі, бо всі ці комуністи-ортодокси усвідомлювали у що виллється «народна любов», як тільки нова німецька адміністрація позбавить їх влади.

Що ж, - особіст підвівся і потер долонями, наче сідав за стіл. – В’язничку доведеться розвантажити. Та й потенційних, доки не пізненько, розчухати та й підчистити. А ще ті, хто на волі залишилися. Щодо таких є пропозиції? Сапуна (1) в першу чергу, - говорив тихо Орлов, чомусь зиркаючи на двері. – Наявний ворог.

Тут же постановили розстріляти всіх в’язнів і найближчим часом заарештувати педагога Семена Сапуна. Старого вчителя тоді не зуміли схопити, зате тюрму «розвантажили». Людей вбивали не виводячи із камер.

Один із виконавців Дудіков, який також служив у гестапо, після війни під чарку розповідав деталі:

«Ми з сержантом Авдотіним спочатку стріляли через кормушки, коли у другому коридорі закінчилися патрони, а йти до зброярні ліньки, то давай шматувати ворогів народу гранатами через ті ж кормушки. Гепало так, що металеві двері виважувало, а по камерах тельбухи, тельбухи… Тих же, що в лазареті багнетами прямо в ліжках, яко свиней кололи…»

Отже, робота з підпільними кадрами ніби то проведена. Окрім Бугариного підпілля, створено два повноцінних партизанських загони. Один на сорок бійців, другий на шістдесят. Підпільні міськоми: комсомольський та партійний. Принаймні до Москви депеша про це піде, а там насправді як буде, Бог знає. Звісно якщо хоча б більшість не розбіжиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍