Аркадій Поважний - Сповідь партизана, Аркадій Поважний

***

Німці увійшли в ніч з 9 на 10 жовтня. Твоя уява про те, що діялося при новій адміністрації базується на совєцьких підручниках, суть якої зводиться до героїчного спротиву народу під мудрим керівництвом партії. Скажу на це – маячня!!! Бугара найперший напризволяще кинув усіх своїх підпільників і той невеликий керівний комсомольський осередок, що залишився, забіг галасвіта в тили. Головний кістяк, так званих, партизан розбрівся ще до активізації німецьких поліцаїв. Одні не дійшли до лісу, повтікали, а далі й ті, що у лісі дали драла. У підготованих таборах залишилося лише кілько дрібних загонів, та гестапо їх притьмом викрило, бо ці «конспіратори» щодня ходили до міста харчуватися у їдальні, а «потаємний» штаб із продовольчою базою влаштували у гуртожитку на Псельській, та ще й на квартирі виселеної родини. Хіба сліпий не знав де у бітицькому лісі понаривали землянки. Ще й закупівлю хліба здійснювали гребуючи елементарними законами втаємничення. З комсомольськими осередками та ж історія. Шкода молодих дівчат Марію Бадаєву та Валю Степанову, вони й заподіяти ворожій владі нічого не встигли, гестапо похапало (2). Свої ж комсомольці повидавали.

Я деякий час жив у передмісті, працював на цукровому заводі бухгалтером. Та довелося зірватися з місця. Тікати. Провідні комуністи вже 10 жовтня зареєструвалися в німецькій комендатурі і активно челядникували на оній службі. Щоби вислужитися, Орлов написав на мене донос в гестапо, ніби то я організатор націоналістичного запілля, добре перекладачка заздалегідь попередила.

Зі мною в біга ще пішов колишній секретар заводського парткому Аксьонов. Цей теж трохи попрацював при новій адміністрації, працював перекладачем. Вийшло так, що із напарником за пляшкою посварилися через спір про закінчення війни. Аксьонов переконував, що переможе Сталін, а його напарник робив ставку на Гітлера. Потім напарник нафіскалив начальству і Аксьонову довелося кинутися в біга.

Дорогою предокучав розмовами про те, що треба організувати активний супротив, і з ім’ям Сталіна гнати з совєтської землі фашистську мерзоту. Мені відома його довоєнна партійна робота. Аксьонов більший патякало ніж практик. Та й страх мучив, це ж зрозуміло. Знав, не подарують співробітництво, тому треба якось реабілітуватися, хоча б і переді мною повикаблучуватись. Я запропонував більш практичний варіант – пробиратися до Путивлю, у тих лісах можливо не всіх перехапали, мо’ до кого і приб’ємося.

У Конотопі до нас прилучився червоноармієць Степан Рябоконь, за його слів, дивізію, в якій він служив, розбили і полонили біля Канева і тепер прагне пробратися до себе на вотчину – в Дніпропетровськ. Я то докмітив – звичайний дезертир. Таких море, багатьох німці не полонили, навіть давали аусвайзи-перепустки, аби не воювали і не партизанили, а йшли додому й ставали до праці. Хоча майже усі такі потім йшли служити в поліцію.

***

Чим долі віддалялися од Конотопу на схід, тим більше траплялися  поліційні загони самооборони. Це свідчило про те, що  партизани таки є.

Дійшли річкою до хутору Жолдаки. Степана послали на розвідку.

Зайшов у першу хатину, де угледіли із димаря слабеньку цівку диму.

Бабця господарка прийняла нас неохоче, вірніше  вороже. Як тіко Аксьонов попрохав чого поїсти, невдоволено відповіла:

Мало у тридцять другому повигрібали. А де я тобі пожерти візьму? Йди он у своїх комсомольців, бісових дітей, і бери, та хіба гівна наїсися. Та я тебе за це… - Аксьонов поліз до кишені, імітуючи ніби за наганом.

Стара зовсім не злякалася:

Грійтеся та каньдьохайте світ за очі, а мені вже немає чого боятися. Всіх дітей, іроди трикляті, вивели. Хай би під вами земля горіла, мерзотники такі… Йдіть і не повертайтеся по Дмитру у поліцію сповіщу.

Трохи підігрівшись, але голодні, пішли. Бо погроза поскаржитися поліцаям не пуста балачка. Спробували щастя ще в кількох хатах, та у кожній нас стрічали не менш «привітно». Це неабияк пригнітило Аксьонова, бо до цього жив ілюзіями, що громадяни СРСР обожнюють комуністичну владу і, звісно, у скрутну годину поділяться останнім.

Тішився тим, що нам просто не таланило, все натрапляли на «куркульських недобитків».

Вони чекали німців, як визволителів від нас, - говорив я. – Для них ми супостати.

Аксьонов на це лише засопів, загравши жовнами.

Нічого, я запам’ятаю усіх. Ще кров’ю умиються свині, - процідив тоном несправедливо ображеного.

Я подумав, що був би у ту мить при мені пістолет, або що важке, вибив би дух із цього довбограника. Аджей подібні аксьонови винні що народ ставиться до нас, як до чуми. Не вибачать голоду і масових вивезень до Сибіру. Що гріха таїти, на мені теж провина, бо в компартії з тридцять четвертого, такої заплямованості вже до кінця віку не змити. Дядько свого часу скерував у комуністи, сам розкуркулений селюк. Так треба було щоб не вивезли. Він напоумляв:

Вони вороги, антихристи, але хрестика бажано сховати куди подалі, та й затертися посеред них. Комуністи рано чи пізно вичерпаються і щезнуть як пил, а комусь треба буде працювати, усе відновлювати. То ж навчайся при них, стань ними, а сам дулю в кишені тримай.

Я і навчався. Навчався, запевняю, наполегливо. І по комсомольській лінії, потім партшкола. Зізнаюся, працював, як і належить завзятому комуністу: писав доноси на тих, що писали на мене, топив інших комуністів. Та я все сірим мишеням якось і вилабудався.

***

Приходимо в село Хижки, а там, як і очікувалося, нам ніби вовкулакам «раді». Мешканці потерпають від нальотів якогось «діда Калпака», так його назвала якась місцева москалька. Я вже потім второпав, що йдеться про Сидіра Ковпака. Пам’ятаю його по Путивлю, де кілька разів бував у справах. А дядько знайомий із ним був ще по Котельві, де Ковпак народився, говорив, що до революції це був звичайний конокрад. Перед війною «дід» очолював путивльський міськвиконком, а прийшов німець по завданню НКВД пішов у партизани. На відміну від Бугари, не дременув у тил, а окошився у лісах, тероризуючи населення і німецьку адміністрацію. Німців тут мало, тому люди на їхню помогу й не сподівалися, конокраду ж привільно, залякані ним селяни повинні гнати для його бандитів горілку і всіляко обслугувати – обшивати та прати одяг.