Safaya - Так буває і це нормально , Safaya

Наступні кілька днів Олена намагалася поводитися так, ніби нічого не сталося. Вона продовжувала приходити до школи, сиділа на своїх заняттях, спілкувалася з друзями. Але всередині неї щось змінилося. Вона постійно відчувала присутність Артема, навіть коли його не було поруч. Її думки безперервно поверталися до того листа, до того моменту, коли вона залишила його в його рюкзаку.

Вона почала помічати кожну дрібницю, яка могла б дати їй відповідь на питання, чи прочитав він листа. Але жоден жест, жоден погляд не говорив про те, що Артем знає про її почуття. Вона розривалася між бажанням з'ясувати правду і страхом отримати відповідь, яка могла б остаточно розбити її серце.

Одного дня після занять Олена залишилася в шкільній бібліотеці. Вона любила це місце за тишу і затишок. Тут вона могла сховатися від своїх думок і хоча б на деякий час забути про свої переж

ання. Вона сіла за столик біля вікна, витягла підручник і зошит, намагаючись зосередитися на завданнях. Але думки про Артема все одно поверталися до неї, мов непрохані гості.

Через деякий час у бібліотеці стало тихо — більшість учнів уже розійшлися по домівках. Олена зітхнула і почала збирати свої речі, коли раптом помітила, як до бібліотеки увійшов Артем. Він озирнувся, ніби шукаючи когось, а потім попрямував до стелажів із книжками. Олена завмерла, не знаючи, що робити. Вона відчула, як її серце знову закалатало, і надія тихо прокинулася в її грудях. 

Можливо, це її шанс?

Артем зупинився біля книжкової полиці, вибрав якусь книгу і почав її гортати. Олена не могла відірвати від нього очей. Вона так довго мріяла про те, щоб просто поговорити з ним, дізнатися більше про нього, зрозуміти, що ховається за тією мовчазною зовнішністю.

Зібравши всю свою сміливість, вона підвелася і підійшла до нього. Її голос тремтів, коли вона звернулася до нього: 

— Привіт, Артеме. 

Він підняв погляд, трохи здивований її появою, але відразу усміхнувся. Його усмішка була м'якою, теплою, і Олена відчула, як у грудях розцвітає надія.

— Привіт, — відповів він, відкладаючи книгу. — Олено, правда? Ми здається в одному класі.

— Так, — підтвердила вона, відчуваючи, як всередині неї все тремтить. Вона навіть не очікувала, що він знає її ім'я. — Я хотіла запитати... ти отримав листа?

Його обличчя змінилося, усмішка трохи зблякла, і в його очах з'явилася якась невизначеність. Він на мить замислився, а потім відповів:

— Листа? Ні, не думаю. Вибач, про що йде мова?

Олена відчула, як хвиля розчарування пронеслася через неї. Він не отримав її листа. Можливо, хтось знайшов його і викинув, або він просто загубився. Але що їй тепер робити? Розповісти йому все прямо? Чи просто піти, поки ще не пізно?

Але щось у його очах підказувало їй, що він готовий її слухати, що він не відштовхне її, як би їй не було страшно.

— Я написала тобі листа... — почала вона, намагаючись знайти потрібні слова. — Я хотіла сказати тобі дещо важливе.

Артем слухав її уважно, не перебиваючи. Вона бачила, що він дійсно цікавиться тим, що вона говорить, і це додавало їй сміливості. 

— Знаєш, я давно хотіла сказати тобі, що ти мені дуже подобаєшся, — нарешті зізналася вона, відчуваючи, як слова важко вириваються з її вуст. — Я не знала, як це зробити краще, тому вирішила написати... але тепер бачу, що це було неправильно.

Артем трохи відступив, задумливо глянувши вбік. Його обличчя відображало змішані почуття. Олена не могла зрозуміти, що він думає. Вона була на межі сліз, готова втекти, але він раптом заговорив:

— Олено, я навіть не знаю, що сказати... Це несподівано для мене.

Він замовк, ніби підбираючи слова.

— Ти чудова дівчина, і мені дуже приємно, що ти так думаєш про мене. Але справа в тому, що я зараз не готовий до якихось стосунків. У мене багато інших речей на голові, і я не хочу когось розчарувати... Вибач, якщо я тебе зачепив.

Олена відчула, як її світ руйнується. Вона не очікувала, що буде легко, але реальність боляче вдарила її в саме серце. Вона кивнула, намагаючись стримати сльози, що підступили до очей.

— Я розумію, — тихо сказала вона, відчуваючи, як земля під ногами почала хитатися. — Мабуть, я просто думала... що якщо ти дізнаєшся про мої почуття, все буде по-іншому. Але ти правий... Вибач, що турбувала тебе.

Вона розвернулася, щоб піти, але Артем м'яко зупинив її:

— Олено, будь ласка, не думай, що ти щось зробила неправильно. Просто... іноді ми не можемо контролювати свої почуття. Але це не означає, що ти не знайдеш когось, хто буде цінувати тебе так, як ти цього заслуговуєш.

Вона намагалася посміхнутися у відповідь, але сльози вже котилися по її щоках. Вона швидко вийшла з бібліотеки, залишивши Артема позаду. Її серце боліло, і здавалося, що світ більше ніколи не буде таким, як раніше.