Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

Її чоловік зник на другий же день, після того, як привів у свій дім. У 18 років їй доведеться боротися за своє життя, за своє місце у суспільстві та у власному будинку. Але через кілька років вона зустріне на вулиці міста волоцюгу. Обірваного, бородатого, брудного та напівсліпого. Цей нещасний був так схожий на її чоловіка!
Вона приведе його додому… Вилікує його рани… Змусить суспільство повірити в те, що це справді її чоловік… І вперше закохається в нього… Він покине її так само несподівано, як і минулого разу. Залишить лише записку з одним словом «Пробач». А наступного дня всю її сім'ю стратять. Вона - єдина, хто виживе. Вона - повстане з попелу, щоб помститися і… щоб знову закохатися

Частина 1. Розділ 1.

Тут було холодно. Дуже холодно. Я сіла ближче до вогнища, простягла до нього руки, але мені здавалося, що вогонь не гріє. Я дивилася здалеку на міську площу, яка сьогодні вночі висвітлювалася сотнями ліхтарів. Люди розходилися. Свято закінчилося. Як дивно, що людям так подобається дивитися на громадські страти. Вони всі так впевнені у винності судимих, що навіть не замислюються, що одного разу вони можуть опинитися на їхньому місці. З фатальної випадковості чи з примусу.

На площі догоряло багаття, на якому сьогодні спалили мене та ще кількох людей. Мені вдалося вижити. Але чи жива я тепер, втративши себе, свою сім'ю, своє ім'я?

На мої плечі опустилася тепла вовняна накидка. Я не відреагувала. Навпроти мене, через костер, що нас відокремлював, сів на землю біловолосий чоловік.

— Вони тебе шукатимуть. Тобі треба тікати із цих земель. Якнайшвидше, - холодним, байдужим голосом промовив незнайомець.

Я окинула його таким самим байдужим поглядом, яким він дивився на мене.

— А куди прямуєте ви? – поцікавилася я.

— Ти з нами не підеш. Навіть не сподівайся. Здається, за твою голову даватимуть більше, ніж за наші. До того ж, ти дуже привертаєш увагу... руда, - швидко відповів він. – Підеш тою дорогою, вийдеш до одного села. Там купиш коня і тримай шлях на північ. Перейдеш через гори – будеш в безпеці.

Я іронічно підняла брови.

— Купити коня? За що?

— Ти там швидко зможеш знайти роботу, - дивно хмикнув він. – На коня вистачить.

Чоловік знизав плечима, а потім додав:

— Можеш, звісно, вкрасти. Але тоді за тобою попрямує все село. Якщо зможеш від них відірватися – вважай, що кінь дістався безкоштовно. Ні? Тоді доведеться відпрацювати, це в кращому випадку, в гіршому – тебе здадуть і спалять.

Я знову перевела погляд на нічне місто.

— Мені ніколи цим займатися. Я маю знайти одну людину.

— Він зможе тебе врятувати? Якийсь твій родич?

Я ще у в'язниці помітила, як у цього чоловіка дивно світяться очі. Переливаючись золотом, зіниця звужувалась і була схожа на дорогоцінний кулон. Ось і зараз мені здалося, що його очі перетворилися на вузькі вертикальні смужки. А коли я дивилася на них через багаття, то здавалося, що в його очах танцюють вогняні іскри.

— Я мушу йому помститися.

Чоловік уперше посміхнувся і похитав головою.

— Дівчино, не сміши мене.

Але я не посміхалася. І на душі в мене не було ні натяку на жарт чи сміх.

— Я вижила, щоб помститися йому. Краще хай мене потім спалять. Але спочатку я помщуся йому за свою сім'ю.

— Здається, ти переоцінюєш або себе, або цей світ, — хмикнув він, підводячись із землі. Він пройшов повз мене, а потім біля мене приземлився невеликий згорток.

— Це їжа. Тобі вистачить, щоб поснідати і дістатися до першого села. Сподіваюся, завтра, при світлі дня ти станеш мислити мудріше. Хоча… ти надто юна, мабуть, і наробиш ще багато дурниць. Але це не мої проблеми. Добраніч.

Я просиділа аж до світанку, а потім мене зморив сон. Коли я прокинулася, то поряд зі мною вже нікого не було. Багаття догоріло. Біля мене, як і раніше, лежав згорток з їжею, а поряд з ним, у землю був встромлений невеликий ніж. Хіба що… яблуко почистити таким можна.

При світлі дня я розуміла, що знайти того, хто зруйнував моє життя, було складно. Але я також чудово усвідомлювала, що я більше... ніхто і звати мене ніяк. У мене немає більше будинку, імені, становища у суспільстві.

 Я подивилася на своє зап'ястя. Шлюбне татуювання не зникло, а значить, мій чоловік живий і здоровий. І моє серце обпалила нова хвиля помсти.

Три роки тому

— У якому сенсі я одружена? - я насилу впоралася зі своїм голосом. Я просто не могла повірити у почуте. Мені лише вісімнадцять! Я ніколи не втрачала пам'ять, щоб ось так просто прогаяти такий важливий момент у своєму житті, як заміжжя! Але переді мною сиділи мої батьки, ніби у воду опущені, але в очах явно читалася серйозність сказаних слів.

Я заміжня.

— Доню, - перша зважилася порозумітися моя мати, але в мені вирував гнів.

— Швидше за все, я ваш товар, а не рідна дочка, - вигукнула я, і тут же ми з мамою підстрибнули від гучного удару. Це батько вдарив кулаком по столу.

— Вікторіє Кранстоф, що ти собі дозволяєш? - закричав на мене батько. О, ні, жодними криками мене не залякати! Я встала з крісла і, поклавши долоні на стіл, нахилилася до батька.

— Дозволяю те, що дозволяєш ти, батьку. Мені лише вісімнадцять років, я в очі не бачила свого чоловіка, та й він, схоже, мене теж не знає. Коли ви взагалі збиралися мені про це сказати? Коли б я в будинок привела свого нареченого? Як ви посміли накласти закляття невидимості на шлюбне татуювання?

— Сядь, Торі, - спокійно наказала мама. - Криками справі не допоможеш, - ці слова вже були адресовані моєму батькові.

Я сіла на своє місце і, склавши руки на грудях, чекала пояснень. Мені ніколи не подобався кабінет батька. Завжди похмурий, заставлений полицями з книгами, темні та важкі штори, масивні меблі. Я просто задихалася під вагою та тиском цього приміщення. А зараз - тим більше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍