Safaya - Так буває і це нормально , Safaya

Літній вечір опустився на місто, вкриваючи вулиці золотистим світлом західного сонця. Легка прохолода приносила приємне відчуття спокою після спекотного дня. Усе довкола мовби затамувало подих, очікуючи на щось особливе.

Олена сиділа на лавці в парку, поруч із алеєю, якою кожного дня після школи проходив він — Артем. Вона знала його лише з вигляду, бачивши кілька разів, як він жартував із друзями чи тихо сидів у класі. Він завжди здавався їй таким далеким і недосяжним, мов зірка на нічному небі, але водночас неймовірно привабливим.

Сьогодні Олена зібрала всю свою сміливість, щоб знову прийти сюди, сподіваючись побачити його. Вона знала, що це божевілля, що він навіть не помічає її, але щось невидиме тягнуло її до нього, змушуючи залишатися тут.

І ось, вдалині з’явилася знайома постать. Артем йшов сам, тримаючи в руках підручники, а його погляд був спрямований кудись уперед, у простір. Він виглядав задумливим, трохи втомленим, але все одно чарівним. Олена затамувала подих, коли він наблизився, сподіваючись на те, що він нарешті зверне на неї увагу. Вона знала, що це всього лише надія, але серце тьохкало у грудях з кожним його кроком.

Артем пройшов повз, не піднімаючи очей, поглинений своїми думками. Олена відчула, як щось холодне й гостре пронизало її серце. Їй хотілося крикнути, змусити його поглянути на неї, але слова застрягли в горлі. Вона просто спостерігала, як він віддаляється, зникаючи за рогом вулиці.

Вона розуміла, що він не помічає її, що для нього вона лише ще одна тінь у його житті. Але вона не могла змусити себе перестати думати про нього. Її думки, мов річка, що тече крізь усе її існування, були заповнені тільки ним.