Anna O - Книга 2 : Попіл нашого кохання , Anna O

Попіл нашого кохання ( продовження книги Кохання що вбиває) Вона була його болем. Його одержимістю. Його єдиною слабкістю. Дар’я Сергєєва була поруч усе життя, навіть тоді, коли він намагався вирвати її зі своїх думок. Він ненавидів її за те, що вона ніколи не обирала його. Він кохав її до безумства, до темряви в очах, до бажання знищити кожного, хто ставав між ними. Вони розійшлися, коли від кохання залишилися лише руїни. Але минуле не відпускає так просто. І коли їхні дороги знову перетинаються, стара одержимість спалахує з новою силою. Чи може кохання пережити біль, зраду і ненависть? Чи єдина доля цього почуття — руйнувати все, до чого воно торкається? Історія, де кохання не згасає навіть тоді, коли має загинути.

Кожання , що палить до тла

"Кохання — це не лише світло. Це ще й полум’я, що знищує все на своєму шляху."

 

ВОНА ЗАВЖДИ БУЛА ПОРУЧ. І я завжди хотів, щоб вона була моєю. Але життя жорстоке — воно не питає, кого ти любиш, воно лише вчить жити з болем.

Я пам’ятав її стільки ж, скільки й себе. Маленька, кучерява, смілива, голосиста і завжди з розбитими колінами. З очима кольору вицвілої трави та акуратним носиком, який так часто зморщувався від злості, коли я діставав її своїми витівками. Дар’я Сергєєва була моєю найбільшою проблемою. Моєю найбільшою помилкою. Моєю найбільшою ілюзією.

Все почалося з того, що я вирішив на ній одружитися, а вона навіть грати зі мною не хотіла. Вона сміялася з моєї серйозності, ховалася за спинами подруг і йшла від мене, ніби я ніхто. Це зводило з розуму. Я ламав себе, змінювався, боровся, лише щоб вона подивилася на мене інакше.

Я крав її іграшки, кидався піском, підставляв підніжки, вигадував дошкульні прізвиська. Навіть тягнув її за коси та задирав спідницю — було діло. Потім отримував прочухана від батька, але не міг зупинитися. Бо вона змушувала мене відчувати.

А коли один хлопець у дворі спробував зробити з нею те саме, що колись робив я, я мало не вбив його. Бив, поки руки не знечулилися, поки його кров не змішалася з піском, поки мій власний батько не відтягнув мене назад, кричачи, що я не маю права так себе вести.

Але ж я мав! Я повинен був! Бо вона — моя.

От тільки вона ніколи не бачила в мені нікого, окрім ідіота. І від цього боліло так, ніби мене шматували зсередини.

Чим більше вона мене відштовхувала, тим сильніше я її хотів. Якби моя воля, я б замкнув її в своїй кімнаті, змусив би дивитися тільки на мене, говорити тільки зі мною. Я б поступився їй своїм ліжком і спав би на підлозі, тільки б вона була поруч.

Але життя — це прокляття. І воно не запитує, кого ти любиш.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍