Anna O - Книга 2 : Попіл нашого кохання , Anna O

Вогонь старих ранТи — моє полум'я, що жевріє в темряві,
Ти — біль, що проникає в кожну клітину.
Зараз я з іншою, ти — з іншим,
Та серце моє все одно тягнеться до тебе.

 

Я прокидаюсь від її голосу.
Кароліна вчить мене, як бути іншою, як змінити своє життя, щоб не думати про неї. Вона кидає на мене погляд, який я не бачив у ній раніше. Ні, це не любов. Це не може бути любов'ю. Я все ще люблю її — Дашу. І не зважаючи на те, що ми стали чужими, я не можу забути. Вона — моє минуле, моє болюче вогнище, яке так і не згасло.

Тим часом, Кароліна — її не цікавить. Вона розмовляє зі мною, запитує про майбутнє, але її слова — порожні. Мої думки забирають мене далеко. До неї. До тих моментів, коли ми ще були разом. Коли я міг поцілувати її на прощання, коли ми могли пити каву вранці і не думати про все, що нас розділяло.

"Даня, все добре?" — Кароліна знову запитує, і я відриваю погляд від вікна.

"Так, все добре."

"Ти виглядаєш як… не знаю, як людинa, що не на своєму місці."

Вона дивиться на мене, я дивлюсь у її очі, але нічого не відчуваю. Ще один порожній погляд. Моя душа все ще шукає її.

І ось, на тлі всього цього, з’являється Влад.

Він… виглядає спокійно. Він зараз мій. Він старається для мене, хоч я не люблю його. Але я не можу пояснити це. В його очах — знайоме, але незрозуміле. Це не відчуття, яке я колись відчував, і все, що я можу зробити, це дати йому шанс. Я не можу сказати йому, що думаю. Це божевільно, і ще більше — безглуздо.

Влад і я обходимо місто, наче просто двоє знайомих людей. Але що ми насправді? Він намагається мені говорити про свої почуття, а я… я намагаюсь зрозуміти, чому не відчуваю те, що повинна.

А потім ми зустрічаємося з нею.

Я бачу її здалеку. Вона йде поруч з Владом, а я, чорт візьми, ще раз переконуюсь, як боляче.

Знову цей погляд, який здатен повністю розірвати мене на шматки.

— Даша, — я чую її голос, але не можу відповісти.

Вона не дивиться на мене, а я не можу відірвати від неї погляд. Всі ці роки, усі ці стосунки… Вони не мають значення. Я все ще люблю її. Я все ще хочу її.

Між нами виникає мовчазна стіна, і я не знаю, як її зруйнувати. Мені хочеться доторкнутись до її руки, хоча знаю, що це неможливо. Тому що вона пішла, і тепер я маю жити з цією порожнечею.

Влад помічає мою реакцію. Він хапає мене за плече, як підтримка, але це не допомагає. Я намагаюсь знову зібрати себе докупи, але, коли я поглядаю на її очі, я бачу там все. Вона теж не забула. Вона теж все ще любить мене.

Але це неможливо. Вона з ним. Я з нею. І ми не зможемо знову повернутися до того, що було.

— Даня, — її голос лунає знову, і я знаю, що вона не хоче цього говорити. Тому що слова її лякають. Вони б могли врятувати нас, але вони вже запізно.

— Даша… Я не можу забути, — кажу я, наче це має щось змінити. Це не змінить нічого.

Вона не відповідає. Вона просто дивиться в мене з тугою, яку я добре знаю. Це та сама туга, що була в моїх очах роки тому.

І тоді, коли я зрозумів, що вже нічого не можна змінити, що ми залишимося розділеними, я відчув, як старі рани розривають мене зсередини.

Між нами не було більше слів. Тільки погляди, і вони говорили все.

— Я тебе любив, — прошепотів я, і мої слова залишилися в повітрі, ніби застрягли в грудях.

Але вона не чула. Вона вже пішла.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍