Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Любовні романи » Час бою (болю), Соломія Даймонд 📚 - Українською

Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

542
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Час бою (болю)" автора Соломія Даймонд. Жанр книги: Любовні романи.
Книга «Час бою (болю), Соломія Даймонд» була написана автором - Соломія Даймонд. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Час бою (болю), Соломія Даймонд" в соціальних мережах: 
Біль від втрати нестерпний, однак, лише ми вирішуємо чи змиритися з ним і жити далі, чи застрягнути в моменті й віддати себе на поталу стражданням. Спочатку я гадала, що поява Давида у найважчий момент мого життя стане проблемою. Я хотіла спекатися його, але не могла через його домовленість з моїм братом. Білецький не був моїм другом ще тоді, коли ми жили разом у дитячому будинку. Проте, зараз він стає невідʼємною частинкою мого життя. Я дала собі обіцянку ні до кого більше не прив'язуватися, щоб знову не відчувати страждань під час втрати, але чи зможу я дотримати слова, коли моє серце наповниться коханням до нього?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 78
Перейти на сторінку:
1 глава

Присвята

Книга присвячена всім, хто знає значення слова "втрата" не з інтернету, а з власного досвіду. Обіймаю вас міцно.

*Аліна 

В останній день зими я втратила тебе з думкою про те, що весна у моєму серці ніколи не настане. Я не могла сяяти, бо біль від втрати засліпив мене. Лише нестерпна пульсація у скронях нагадувала про те, що я все ще жива. Та чи надовго?  

— Дівчино, з вами все гаразд? — Пані у бордовому береті занепокоєно поправила масивні окуляри на своєму переніссі й почала підійматися з місця. Трамвай різко сколихнувся у бік і я стала на ногу чоловікові, що стояв поруч. Той навіть не помітив, бо був настільки заворожений мелодією, що лунала у нього з навушників. — Сідайте.  

Незнайомка уступила мені місце й обережно посадила, притримуючи за лікоть. Я щиро хотіла подякувати їй, але не могла зупинити потік сліз, що рікою текли по моїх щоках. Руки тремтіли, тіло покривалося сиротами, голова боліла, а живіт скрутило, неначе перед блювотою. Будь-які спроби промовити бодай слово супроводжувалися схлипуванням та заїканням, якого у мене ніколи не було. Коли я міцно стиснула пальцями свою ногу, то не відчула абсолютно нічого. У цей момент жоден фізичний біль не міг засліпити душевний.  

— Дівчино? — Ще одна жінка крізь натовп проштовхалася до пані у береті та до мене. Я глянула на неї, але через пелену зі сліз не побачила нічого. Єдине, що врізалося мені у пам'ять — різкий запах її квіткових парфумів. — Вам потрібна допомога?  

Коли я вкотре проігнорувала її, вона потягнулася до ручки, яка відчиняла вікно. Як тільки свіже повітря линуло в салон старенького трамвая, старші люди почали обурюватися. Я почала нервово ковтати повітря, заплющивши очі. Зазвичай коли я хвилювалася, то подумки рахувала до 10 і це допомагало. Цього разу все було інакше.  

Очі пекли так, неначе у них накидали піску. Серце… Воно з усією силою билося об мою грудну клітку, неначе хотіло вибратися на волю.  

За всі 19 років мені ніколи не було ще так боляче. Ні тоді, коли я розбила коліна, як спускалася з високої гори на велосипеді. Ні тоді, коли мені накладали шви на губу, яку я розсікла об каструлю. Ні тоді, коли мені робили операцію на апендицит і я навіть самостійно не могла піднятися з ліжка.  

Найбільше в житті я боялася втратити Святослава. Мій брат був єдиним, хто любив мене та дбав про мене. Якщо ви скажете мені заплющити повіки й уявити своє життя без нього, то єдине, що я побачу — темряву.  

— Мені вже пора виходити. Якщо вам знадобиться допомога, то зателефонуйте мені. — Незнайомка (та що відкривала вікно) поспіхом дістала зі своєї сумки блокнот та ручку. Написавши свій номер телефону на одному з аркушів, вона простягнула мені його й вибігла з трамвая.  

Я криво посміхнулася від власної нікчемності. Що я відчувала зараз? Повне спустошення та самотність. Трясця! Я зараз запросто зможу дати найчіткіше визначення цьому слову. Знаєте, що таке «самотність»? Це коли у списку твоїх контактів була лише одна людина, яка б прийшла тобі на допомогу у будь-якій ситуації, людина, яка б розділила з тобою найрадісніші та найсумніші моменти та любила тебе не словами, а діями. І зараз, коли життя цієї людини обірвалося, хочеться піднести голову до неба й запитати: «За що?».  

Коли я в дитинстві потрапила у дитячий будинок, то не скаржилася на важку долю. І тоді коли мене били у тому жахливому місці. І тоді, коли мене булили діти через те, що я була сиротою. У всіх цих випадках я просто приймала це як факт, а зараз я подумки кричала: «За що ви так зі мною? Чому саме мій брат?»  

Змиритися з тим, що його більше немає так складно. Я намагалася переконати себе в тому, що все це брехня чи якась жахлива помилка. Проте, на підсвідомому рівні усвідомлювала, що він уже на небесах. Далі настало почуття провини. Воно накривало мене неначе лавина. Я відчувала сором за те, що не вберегла його. А якби я була поруч? Можливо, тоді б він був живий… Наші спільні миті виринали у моїй пам'яті неначе кадри з кінофільму. Усі радісні та сумні моменти, які були єдиним, що залишилося мені від нього. Я картала себе за те, що проводила з ним мало часу. Хтось скаже, що ми й так були нерозлийвода, але я точно знаю, що були ситуації, коли ми могли вдвох провести час, але в силу певних обставин цього не робили. Як то кажуть, цінувати починаєш лише тоді, коли втрачаєш.  

Поки я блукала у власних спогадах, трамвай заїхав на кінцеву. Водій підозріло глянув на мене, а тоді транспорт почав наповнюватися новими пасажирами. Я так і не змогла вийти. Знала, що впаду, як тільки спробую підвестися з цього крісла. Знаєте, я навіть забула куди я поспішала. Після раптового дзвінка Давида мені наче пам'ять відняло.  

Як тільки я згадала ім'я друга мого покійного брата, то мій телефон одразу почав вібрувати. На екрані вибило сповіщення про 12 пропущених дзвінків. Під час всієї поїздки Давид телефонував мені, але я навіть не звертала на це уваги. Ми не були близькі, але схоже на те, що він щиро хвилюється за мене. Витерши сльози рукавом свого пальта, я тремтячим пальцем провела по екрану. 

— Аліно! — Голос був сповнений болю, страху та злості. — Чому ти не береш трубку? — Міцно зціпивши зуби, я завернула повіки. У дитячому будинку він також був таким похмурим занудою. Мій братик одразу знайшов з ним спільну мову, а я… Ніяк не могла порозумітися з Білінським й тому всіляко уникала його. — Гаразд, не будемо сердитися. Ти ще досі в трамваї? Якщо так, то, будь ласка, вийди на Площі Ринок. Я зустріну тебе тут.  

— Добре, — єдине, що змогла видавити з себе я.  

Мені зараз було геть не до телефонних розмов. Я завершила виклик і тугіше затягнула пояс на своєму пальті. Одягнути його в останній день зими було жахливою ідеєю. Мені було дуже холодно і від цього я різко здригалася. Мені кортіло зайти у галерею й переглянути фото зі Святом, на яких він ще живий, але я розуміла, що це те саме — що запхати ніж у рану, яка ще досі кровоточить.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час бою (болю), Соломія Даймонд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час бою (болю), Соломія Даймонд"