Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

*Давид

20 років по тому…

Мені не вірилося, що стільки часу вже пройшло. Здавалося, що ще вчора вона дарувала мені свою чарівну посмішку на нашому романтичному побаченні. Ех… Я поклав на могилу Аліни свіжий букет квітів і сів на стару трухляву лавку, яку б вже пасувало замінити. 

— Сідай, Поліанно. — Я плескаю долонею по дереву й донька приєднується до мене. 

У моїй памʼяті виринає той спогад, коли я вперше зустрів цю крихітку в дитячому будинку. Вона так сподобалася Аліні. Кохана при житті так і не сказала мені про те, що хотіла б її вдочерити, але я чудово це розумів. Після її смерті я без жодних вагань забрав малечу до себе. Мабуть, вона й дала мені поштовх рухатися далі. Моя маленька надія, розрада та гордість. 

— Тату, на твою думку, чи існує кохання після смерті? — раптово запитує мене доня. Я посміхаюся до неї, примружившись. 

— Авжеж, моє сонечко. Кохання — це почуття, яке не підвладне часу. Воно сильніше навіть за смерть. Моя Аліна мертва, але моя любов до неї все ще живе в моєму серці. Я щиро вірю в те, що рано чи пізно наші душі воззʼєднаються на тому світі. — Чесно відповідаю на питання. 

Поліанна з дитинства була допитливою дівчинкою. Зізнаюся, що мені було доволі складно самому її виховувати і я картав себе за те, що у неї ніколи не буде матері, але я ніколи не шкодував про своє рішення. Вона — моя маленька допитлива донечка, яку я так сильно люблю і ніхто цього не змінить. 

— Гадаєш, можна закохуватися безліч разів? — продовжує ставити запитання Поліанна, не відводячи погляду від могили. 

— Закохуватися — так, а кохати — ні. Принаймні, я не здатен покохати іншу жінку, окрім моєї Алі. У моєму серці є місце лише для неї одної. 

За ці 20 років я зустрічав не одну красиву та розумну жінку, але жодна з них не запала мені в серце. Мої знайомі та рідні не раз казали мені про те, що пора когось знайти. Я ж посилав їх далеко з такими порадами. Я чесно зізнався самому собі в тому, що не шукатиму втіху, лиш би не бути самому. Це низько й несправедливо відносно свого партнера. Якою б ідеальною не була жінка, вона ніколи не замінить мою кохану, а я ніколи не зможу дати їй свою любов. То який взагалі сенс? 

— Ти не гадаєш, що ти просто боїшся ще раз втратити кохану людину й таким чином позбавляєш себе щастя? — Поліанна говорила розумні речі. Я знав до чого ця розмова. Моя маленька донечка вже давно виросла. Вже завтра вона переїжджає в Італію. Очевидно, що вона боїться залишати мене самого й хоче, щоб я не був самотнім. 

— Ні, бо в плані кохання я буду щасливим лише з Аліною. Іншої мені не треба. Гадаю, коли ти сама когось так щиро й сильно полюбиш, то зрозумієш мене, донечко. — Я цілую свою крихітку в маківку й підводжуся. Дивлюся на годинник і зойкаю. — Нам вже пора бігти, а то запізнимося на виставку. 

— Я боюся, — щиро зізнається Поліанна і я міцно її обіймаю, щоб підбадьорити. Вона хапається за мою шию, неначе за рятівний круг. Донька ще досі не поборола страх публічних виступів, але ми зі всіх сил над цим працюємо. 

— Нічого й ніколи не бійся, донечко, бо втратиш вміння радіти життю. Глибоко вдихни, заплющ очі, видихни й скажи собі: «Я все зможу!». — Вона робить все так, як я її кажу й посміхається до мене. 

— Дякую тобі, тату. Ти у мене найкращий. Мені бракуватиме тебе в Римі. — Я й сам ледь стримуюся від сліз у цей момент. Так не хочу відпускати її. 

— Я буду часто приїжджати. Не переживай, — кажу я, заправляючи пасма її гарного волосся за вушка. — Ну все, тепер точно треба бігти…

У кутку просторої кімнати, де висить декілька десятків картин, я помічаю Олю та Владислава. Кожного разу, коли я дивлюся на нього, то таке враження, що бачу Свята. Його син неначе його точна копія. 

— Привіт. Радий вас бачити. — Тисну похресникові руку та обіймаю Олю. Добре, що вони в мене є. 

— Хіба ми могли не прийти? Ми так пишаємося Поліанною, — з захватом говорить Владислав. Чорне густе волосся, карі очі, чіткі риси обличчя та високий ріст. Таким красенем він виріс. 

Я також був неймовірно щасливий, що моя донька досягнула такого успіху. Її перша виставка була чимось неймовірним. Глибоко в душі я завжди вірив у те, що вона стане визначною художницею. Знаєте, так і трапилося. Тепер Поліанна буде працювати в Італії й втілить всі свої мрії в життя. 

Всі починають скупчуватися біля імпровізованої сцени. На ній розташоване полотно під товстим шаром тканини. Це єдина картина з усієї колекції, яку донька мені так і не показала. Я дуже хотів дізнатися, що ж там зображено. Доня постукала виделкою по келиху від шампанського, щоб привернути увагу всіх, хто тут зібрався. Ми з Олею та Владиславом зайняли місця в першому ряді. 

— Спершу хочу подякувати усім, хто зібрався на моїй першій виставці. Для мене дуже цінно бачити вас усіх тут. — Публіка підтримує її гучними оплесками. Я відчуваю, як всередині моїх грудей розливається тепло. 

— Молодець, — шепочу я, підморгуючи доньці. 

— Зараз перед вами одна з моїх робіт. На неї мене спонукав батько та його кохана. Ми з Аліною бачилися лише один раз, але знаю, що без неї я б ніколи не стала тим, ким я являюся. Тому вашій увазі картина під назвою «Вічне кохання». 

Вона скидає тканину і я починаю уважно розглядати полотно. На ньому зображені я та Аля, яка тримає в руках пухнастого кролика — іграшку, яку покійна Клавдія Семенівна виготовила багато років тому. Водночас це той самий пухнастик, без якого Поліанна ніколи не засинала в дитинстві. Я подарував їй цю іграшку в той день, коли вдочерив її. 

Ми з Алею настільки реалістично виглядаємо на портреті. Я не стримую сліз. Дістаю з кишені хустинку й витираю вологу. 

— Дякую, донечко, — шепочу в бік сцени. 

— Ця картина — це найменше, що я можу зробити для тебе, батьку. Ти дав мені свою любов та підтримку. Був зі мною у найсумніші та найрадісніші моменти мого життя. Дякую, що подарував мені сімʼю. Я дуже сильно тебе люблю і я бажаю, щоб твоє кохання до Аліни було вічним. Впевнена, що в один день ви зустрінетесь і вже ніхто не зможе вас розлучити.

Кінець