Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

39 глава

*Давид 

Мої очі запухли від сліз, а всередині вирували почуття, які ж мене й вбивали. Я тримав її за руку й картав себе. 

Спочатку сердився, а коли побачив її, то все неначе обірвалося. Я вкотре відчував, що можу втратити її. Переживав неначе вперше. Ненавидів Аль Капоне за те, що він зруйнував її життя. Я захоплювався Аліною і її благородним вчинком. А втім, я б все ладен був віддати, лиш би на її місці опинився я. 

Втратити її — це втратити найпрекраснішу посмішку, яку я тільки бачив у своєму житті. Втратити її — це втратити найміцніші та найрідніші обійми, які я тільки знав. Втратити її — це втратити найріднішу людину, яку я так сильно кохав і знаю, що кохатиму, незважаючи ні на що. Втратити її — це втратити частинку себе, яку ніхто й ніколи вже не зможе відновити. 

Життя без Аліни… Трясця, це навіть звучало так сумно та страшно. Я не хотів цього уявляти, але слова лікаря змусили мене. Док декілька хвилин був у цій палаті. Він невтішно дивився на знівечене тіло своєї пацієнтки й підбадьорливо плескав мене по плечу.

— На жаль, я не можу вам нічого обіцяти. У неї критично важкий стан. Ми зробили все що могли. Зараз залишається надіятися лише на Бога… — сказав той. 

Коли я глянув на нього, то побачив щире співчуття. Як же я боявся цього погляду. Після цього лікар вийшов з кімнати. Він не казав цього в голос, але я знаю, що він залишив мене наодинці з коханою, щоб я міг попрощатися. Але як же я міг? Я готовий був своє життя віддати, лиш би вона була жива. 

Мені хотілося кричати, щоб вона не переставала боротися. Якби вона лиш одужала, то я б назавжди забрав її звідси. Ми б полетіли на якийсь Богом забутий острів, де б нас не знайшов ні цей клятий Аль Капоне, ні ніхто інший. 

Від згадки про цього психа мої щоки налилися румʼянцем. Йому пощастило і він вижив. Жодних смертельних травм. З доброго хоч те, що на місце злочину одразу прибули поліціянти й він до кінця своїх днів буде за ґратами через вбивство Світлани, погрози Святу та замах на життя Аліни. Мені б хотілося власними руками його задушити, змусити страждати так, як зараз страждає моя любов, але я був вищий цього. Не хотів спускатися до його рівня. 

Під кінець нашої короткої розмови з ним він з усмішкою на всі 32 заявив мені про те, що Аля знає всі подробиці смерті свого брата. Я знав, що рано чи пізно це трапиться, але не думав, що так швидко. Коли б все стало на свої місця, то я б сам зізнався їй. Єдине, чого я хотів — це, щоб Свят був похований належно, а тендітне серденько його сестри не розбилося від шокуючої правди. Хіба ж я бажав їй зла? 

Я не можу більше сидіти поруч і слухати набридливе пікання цього приладу. Підводжуся й починаю намотувати кола по кімнаті. Хочу придумати бодай якийсь вихід з цієї ситуації, але в мене не виходить і я починаю злитися. 

— Ааа… 

Моє тіло вкривається сиротами, коли я чую голос коханої. З усієї сили мчу до її ліжка й стаю навколішки. Обережно цілую руку, коли бачу, що вона розплющує очі. Я не можу стримувати сльози в цей момент. Невже небеса почули мої молитви? 

— Аліно, який же я радий, що ти жива. Це просто… — Вона міцно стискає мою руку і я замовкаю. Аля хоче щось сказати, але не може. Все її тіло вкрите синцями та ранами. — Вибач за те, що не сказав про брата. Я правда хотів, як краще.  — Вона легко киває і я бачу, що вона не сердиться. — Аліна підносить руку вгору і проводить пальцями в повітрі. Вона натякає на те, що хоче щось написати. Я бачу на столі ручку та олівець і простягаю їй. — Алю, не перенапружуй себе. Коли тобі стане краще, то… 

Вона заперечно хитає і я бачу, що сльози котяться горохом по її скривавлених щоках, від яких живого місця не залишилося. Я навіть уявити не можу, який вона біль зараз відчуває. Я б хотів бодай краплину її страждань забрати собі, але люди ще не придумали, як це зробити. 

Аліна зі всіх сил малює червоною ручкою криве серце й пише «кохаю». Я розумію, що це кінець, але не можу змиритися з її смертю навіть після того, як на моніторі зникають будь-які дані. 

*Аліна

Я бачу в кінці білої кімнати, де пахне ліками, Давида. Кожен клаптик мого тіла ниє від болю. Так багато сил пішло на те, щоб розплющити повіки. Знаю, що зовсім скоро я заплющу їх назавжди, але перед цим я хочу сказати йому дещо дуже важливе. 

На жаль, мені не дуже щастить, бо жодного слова я так вимовити й не можу. Пробую, але вдається лише хрипле «ааа…». Тоді мені спадає на думку написати те, що хочу. 

Якби у мене було трішки більше часу, то я б придумала йому цілий лист із зізнаннями у почуттях, але мій час був обмежений і довелося обійтися лиш коротким «кохаю». 

Я так уважно дивилася на нього перед смертю. Хотіла запамʼятати кожну рису його обличчя, яку я планувала відтворювати у своїй памʼяті на тому світі. 

Дивилася на нього з усвідомленням того, що зараз біль розриває не лише мене, а й його. Я знала, що йому буде дуже складно без мене. Я правда не хотіла йти, але сил боротися більше не залишалося. На останок я побажала, щоб наші закохані серця віднайшли один одного на тому світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍