Лаванда Різ - Уламки паралелі, Лаванда Різ

  В аеропорту при вигляді радісних зустрічаючих, Сара сковано дозволила дядькові та матері Коліна себе обійняти, але так як в цей час приземлився літак з Омахи, на якому повинні були прилетіти її батьки,  під цим приводом Сара поспішила до виходу з терміналу. Першим вона побачила батька, потім маму, що йшла під руку з Джеком. Помітивши її Мері Флемінг похитнулася, схопившись за серце, і Сара вперше побачила як плаче батько. По обличчю брата можна було відразу здогадатися , що Джек не проти б кинутися її обіймати першим, але це право , як і належить він поступився матері.

- Мамо, я ж жива, ви повинні хоч якось зобразити радість, - намагаючись не заплакати, кинула Сара, напускаючи на себе життєрадісний вигляд.

- Господи, господи, - тільки й повторювала змарніла місіс Флемінг, торкаючись щоки дочки. - Яка ж ти худа та бліда. Ти змучилася, моя дівчинка, - це були самі ласкаві слова, коли-небудь чуті нею від матері за все своє життя.

Зате містер Флемінг не соромився висловлювати свої почуття. Схопивши дочка в оберемок, він притискав її до себе, як притискає до себе дитина свого улюбленого ведмедика, дивом виловленого з озера :

- Доню, мила моя, яке щастя бачити тебе знову! Якими довгими були ці чотири місяці. Більше нікуди тебе не відпущу!

- Приготуйся до того, що тепер тато буде цілодобово пестити, плекати і підгортати найулюбленішу квітку своєї клумби, - пожартував Джек, коли черга дійшла і до нього. - Це диво, Саро, що я можу обійняти тебе. З нами разом рвалися твої друзі , але ти ж знаєш маму, вона заборонила їм плутатися під ногами під час возз'єднання сім'ї. Так що вони усі чекають на тебе у Фрімонті.

- Спасибі, що ви у мене є, - судомно зітхнула Сара. - У мене визріла ідея - а що якщо нам зупинитися в готелі? Не будемо обтяжувати своєю численною  присутністю дядька Фреда. У них свої емоції з приводу повернення Коліна, тим більше що його друг якийсь час буде жити з ними.

Тільки Джек тут же зрозумів мотиви її пропозиції, пильно глянувши в очі сестрі.

- Ти не хочеш їх бачити? - запитав він, коли їхні батьки відійшли привітати родичів. - Це пов’язано з тими довгими сто двадцятьма п'ятьма днями про які ми ніколи не будемо говорити?

- Ти маєш рацію, мій проникливий братику, - посміхнулася Сара. - Я не хочу говорити ні про Колина, ні про те, що з нами сталося в подробицях. Але щоб ти не сильно побивався, скажу лише, що історія яку всі почують - вигадана. Правда насправді зовсім інша. Але вона помре разом з нами. Так, ми жили в нелюдських умовах, чекаючи наближення кінця, але поруч зі мною були ті, хто любив мене, і хто зробив все, щоб я повернулася до вас. Так що, мій улюблений Джеку, мене ніхто не ґвалтував, не бив і не принижував. Я лише хочу швидше повернутися додому, до звичайного життя.

   Фредерік Паркер звісно дуже образився через ввічливу відмову від його гостинності, але так як його сестра Мері сказала своє вагоме слово - сперечатися не став.

Поки вони сідали в таксі, Сара посилено намагалася не помічати поглядів Коліна та Бена, яких її бажання втекти сильно не влаштовувало.

Вони говорили про все, про погоду, політику, про ураган Катріна, про те хто виграв приз на конкурсі квітів, про талановитих дітей в церковному хорі, але тільки не про те, що відбувалося з Сарою за останні місяці. По одному лише погляду дівчини всім було зрозуміло, що ця тема абсолютне табу.

Кілька виснажливих днів в поліцейській дільниці, де до її радості їй так і не довелося давати пояснення з приводу хімічної зброї, тому що в самий останній момент хлопці отямилися на цей рахунок. І завдяки старанням і впливу Фредеріка Паркера - більше не було потрібно особистої участі потерпілих для подальшого розслідування цієї справи. Вся тяганина лягла на адвокатів.

Повна хвилюючих, частково сумних відчуттів Сара чекала від'їзду додому.

- Значить, ось так все і закінчиться? - відшукав її Колін, хоча Сара і вийшла майже до самої дороги. - Ми залишимося ворогами після всього пережитого? - пильно дивлячись на кузину, він все-таки спіймав її погляд.

- Навряд чи ми вороги, Коліне, але нерозуміння розвело нас по різні боки і це вже не зміниться, - сухо промовила Сара задумливим голосом. - Тобі не спадало на думку, що люди теж частково, а то і повністю маніпулюють іншими? Людина здатна відчувати масу почуттів, за допомогою яких ними  можна керувати. Любов, жадібність, страх , надія і так далі. Люди так само пристосовуються і виживають в цьому світі. А в умовах війни заходи завжди посилюються, але по обидва боки б'ються серця. Ти зненавидів арахноідів, побачивши в них лише тварюк, а я полюбила деяких з них, тому що побачила в них особистостей, їхню здатність відчувати. Як би тобі не було важко в це повірити - моя свідомість не було отруєна їхнім втручанням, я любила їх, ... і до сих пір люблю. Павука за його глибоке почуття відповідальності, за його розум і мужність, за силу характеру, за великодушність, яку незважаючи ні на що він зумів зберегти. Іва, за те, що за створеним ним отруйним колючим панциром ховається незломлена горда загадкова душа-птах. За те що він вміє розгледіти горизонт і прагнути до нього з наполегливою надією. За особливу ласкаву усмішку, якою може посміхатися лише він. Я по- людськи любила інших братів за їхню стійкість і вірність їхньому братству. Мені шкода, що ти не розглядів в них людей. Прощавай, кузене.

***

... Рідна домівка навіяала Сарі нове почуття - відчуття безвихідної туги. Після створюваних Івом ілюзій, будинок тепер вже не був для неї тією надійною фортецею, зціленням від всіх її ран. Тепер він був лише ще одним нагадуванням , про те, що вони залишилися за межею.