Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

ж там в одній руці! Колоду котрий рік тасують, І карт нових давно нема. Як скажуть – так і голосують, Бо честі й совісті катма. Ми так нічому й не навчились, Хоч «гра» така не перший раз. Вони зробили, що й хотіли, І знов пошили в дурні нас. «Не ллється із пустого у порожнє…»
Не ллється із пустого у порожнє, І в дзвона відібрало язика… На сполох він не вдарить вже тривожно, Й водою не наповниться ріка… Міліють душі і серця черствіють — Немає сліз, немає і води… Ідуть сліпці і вже не розуміють, Чи від біди ідуть, чи до біди… Неначе човен вітер світ гойдає І скиглить у щілинах, мов щеня… Глибока ніч, а сну ніяк немає. Ми й справді вже живемо навмання… Перейдені розумності кордони, Та й логіка розсипалася в прах, Бо дурням же не писані закони, І протяг в опустілих головах. «Ну что ж вы все так держитесь за кресла…»
Ну что ж вы все так держитесь за кресла, Убогие и духом, и умом? Потеют в этих креслах ваши чресла, И ваши мысли – только об одном. Коль не способны, встаньте и уйдите! Достаточно грешить перед людьми! Понятно, уходить вы не хотите, Но не хотим, чтоб оставались, мы. «А нам у владу обирати треба…»
А нам у владу обирати треба Лиш тих, хто має відчуття мети, Уміє, крім землі, ще бачить й небо І впевнено нас до мети вести. Тих обирать, хто жертвує собою, Хто досвід має й цілий сніп ідей. І кожен день готовий стать до бою Не за кишеню власну, за людей! «Стирает вечер вновь остатки дня…»