Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Стирает вечер вновь остатки дня, Смолкает подуставшая столица… Не оставляют только лишь меня События дневные… Как страницы, Листаю их я в памяти своей И наново как будто проживаю… И в кондуит уже прожитых дней Я новые страницы добавляю. «Благаю ніч, неначе сестру…»
Благаю ніч, неначе сестру, Дать хоч годину забуття… Хай прийде сон і з ним воскресне Надія в світле майбуття. Ні, це не пафос. Сподівання На те, що Бог у світі є І що сволота за знущання Колись отримає своє. «Ми – час, який вже прожили…»
Ми – час, який вже прожили, Складний, красивий, довгий час. Їх – не було, а ми – були! Й що прожили – воно вже в нас. Це наші дні, роки… життя, Яке вже не дано змінить. Воно приходить з небуття І в душах боляче щемить. Пісні це наші, і любов, І перший дощ, і перший сніг У пам’яті спливають знов І не покинуть нас повік. Ми цим і нині живемо, Хоч з сумом, та без каяття… Й нізащо вже не віддамо Цю пам’ять нашого життя. «Скажи, Всевишній, наш Творець…»
Скажи, Всевишній, наш Творець З початку світу й аж донині, Чи скоро прийде вже кінець Цьому дурдому в Україні? Коли зійде брудна вода «Еліти», згине, як полова, І прийде сила молода, Розумна, чесна і здорова? Мабуть, вже годі тасовать Цю засмальцьовану колоду, Бо жодним чином не піднять До них довіру у народу.