Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

У світі, мабуть, не існує людини, яка б не пам’ятала найщасливіших чи найтрагічніших днів свого життя. Але це лише окремі дні. Усі ж інші для більшості людей зливаються у суцільну строкату смугу за вікном рухомого потяга й нічим не відрізняються один від одного.
Проте існує дуже незначна когорта людей з особливим поетичним відчуттям світу, яким, мабуть, Всевишнім даровано талант і вміння робити «стоп-кадр» у суцільному потоці буття і наповнювати змістом кожен прожитий день. Вони, на відміну від багатьох, чують, як росте трава, як сміється сонячний літній ранок, як розмовляють під поривами осіннього вітру між собою дерева, як створюють у небі дивовижні образи хмари…
До цієї когорти належить і Олександр Афонін – громадський діяч і водночас людина з поетичною душею, для якого кожен день – це цілий Всесвіт, наповнений смислом, красою, любов’ю до життя, котрим він щедро ділиться зі своїми читачами.

Олександр Васильович Афонін
І день як вимір нашого життя

© О. В. Афонін, 2017

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2005

В’яже весна теплий день перевеслами…
«Зі зливи починається весна…»
Зі зливи починається весна… Потужної, як струмінь водограю. В свій перший день, мабуть, уже вона Нам обіцяє гарні урожаї. Змиває злива залишки зими, Несе землі і світові обнову. Із цим дощем оновлюємся й ми, Щоб жити і життю радіти знову. «В ночи капель не умолкает…»
В ночи капель не умолкает, Звенит размеренно в тиши. Со снегом вместе что-то тает Внутри измученной души… И, словно с отогретой почвы, От бурь и стужи заслонясь, Уже проклюнулся росточек, Что даст весной густую вязь Сомнений противоречивых И чувств прекрасных высоты, Творящих сладостное диво Из счастья, радости, мечты. «Пускаю сонце я по колу…»
Пускаю сонце я по колу. Нехай воно весь день сіяє І світ весняний, що довкола, Ще швидше квітне і буяє. То й швидше підуть за зимою Думки похмурі і невтішні. Ви ж – переймайтеся весною, І буде хай ваш день успішним! «Надвечір прилетів легенький вітер…»
Надвечір прилетів легенький вітер, Десь іздаля, мабуть, аж з-за Десни. І стало враз повітря соковитим, Із присмаком вже справжньої весни, Із ароматом терпким верболозу, Що весну супроводжує завжди, Й солодким, як діток маленьких сльози, Смаком краплинок талої води. І все в зірках шатро небес високих, Без краю і кінця, як і життя,