Сергій Вікторович Жадан - Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Поезія Сергія Жадана давно стала своєрідною візитівкою сучасної української літератури. Ця книга — 10 поетичних збірок під однією обкладинкою — найповніше на сьогодні видання творів найулюбленішого українського поета. Плисти на хвилях літер, пірнати у вир слів, жадібно хапати повітря й слухати.
Вірші, від яких хочеться плакати, радіти, співати, сміятися й думати.
* * *
Ім’я Сергія Жадана відоме не тільки в Україні, а й далеко за кордоном. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач, лауреат міжнародних премій, автор роману, що став найкращою книгою десятиліття конкурсу «Книга року Бі-бі-сі», людина, яка об’єднує Схід і Захід…
Кажуть, Жадан — це взагалі краще, що сталося із сучасною українською літературою. У ваших руках — унікальне видання: найповніше на цей момент зібрання поетичних творів найпопулярнішого українського поета, чиє ім’я та творчість уже давно стали практично символом. Від 1995-го до 2014-го: десять поетичних збірок, об’єднані в книгу. Ліричні, піднесені, меланхолійні, радісні, щемливі, медитативні, пронизливі, незнайомі і наново відкриті для себе вірші. Читайте. Смакуйте кожен рядок. Відчувайте себе живим.
Книга містить вірші з таких видань:
Месопотамія (2014)
Вогнепальні й ножові (2012)
Лесбійки (2009)
Ефіопія (2009)
Марадона (2007)
У.Р.С.Р. (2004)
Історія культури початку століття (2003)
Балади про війну і відбудову (2001)
Пепсі (1998)
Цитатник (1995)

Сергій Жадан

Господь симпатизує аутсайдерам

10 книг віршів

Месопотамія

(2014)

+ + +

Ще нічого немає. Зелена ніч,

і в кожної тиші міра своя.

І, знаючи, скільки потрібно сторіч,

щоби з’явилась найперша річ,

він вимовляє її ім’я.

Немов відчиняє нічне вікно

і ловить напружено кожен рух,

сподіваючись на щось все одно,

і небуття важке полотно

покірно дається йому до рук.

І все, що буде з ними тепер, —

гольфстріми, айсберги мертвих морів,

щоденний рух повітряних сфер,

спів кашалотів і крик химер,

поява запахів і кольорів,

коріння трав і листя дерев,

озерні льоди і пташиний свист,

руди і вугілля натруджений трем,

слухняних тварин шепіт і рев,

жага лунких торговельних міст,

вогонь, що спалює кораблі,

смерть на темних шовках знамен,

згаслі зірки на високому тлі,

тихі мерці в літній землі,

кров, ніби лава в покладах вен:

прийде все, що мало прийти,

і зникне все, що колись було,

як мито за явлені їм світи,

за голос із домішками темноти,

за видих у вивільнене тепло.

І, знаючи все, що чекає на них,

він все ж вимовляє її ім’я,

зіткане з приголосних і гірких голосних,

доки йому підступає до ніг

ніжності сутінковий сніг,

любові смарагдова течія.

+ + +

Марат помер уві сні.

На початку березня, навесні.

Коли тануть сніги

і ріки лишають свої береги,

як діти лишають батьківські доми

після тяжкої зими.

Марат тренувався на «Спартаку».

Мав техніку — вивірену і тривку,

мав треноване тіло,

ходив із серйозним лицем,

був, мабуть, справді найкращим бійцем

у напівсередній вазі,

носив наколку з Фіделем на лівій нозі.

Імам говорив, стоячи над ним:

«Пророк, — говорив, — ніколи не був сумним.

Пророк знав: зло зжирає зло.

Буде так, як буде. Завжди так і було.

Ось і Марат матиме що сказати

про кожну з власних провин.

Пророк і вигадав пневмонію

для таких, як він».

Маратова мама мовчала в кутку.

Маратів брат слухав молитву гірку.

А коли імам поклав долоню

йому на плече худе

і сказав:

«Усе, що зникає, знову колись зійде», —

«Ніщо не зникає, — відповів йому брат. —

Я заберу собі капу, з якою бився Марат.

Я знаю, чому він помер.

Щоранку він бився проти своїх химер.

Щодня він збивав у кров кулаки.

Щовечора він відчував,

як згасають над ним зірки.

Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.

Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.

Як може зникнути те, що є?

Що з ним робитиме той, хто все нам дає?

Зникнути може хіба що страх.

Решта лишається в нас — молодших братах,

які розбивають собі серця,

стоячи до кінця».

Брат відійшов убік.

Він був молодший на рік.

Марата вважав головним.

Всюди ходив за ним.

Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,

і стримував сльози, певно, соромлячись нас.

Коли виносили тіло, почався сніг.

Падав із темних небес до ніг.

Імам ішов попереду, ніби мара.

Рання весна на цвинтарі — не найкраща пора.

Жінки починали плакати, а чоловіки

відчували, як тихо згасають над ними зірки.

+ + +

Бої без правил — заробіток святих,

коли суддя щось кричить і натовп затих.

І молоді апостоли б’ються

проти місцевих,

себто проти чужих.

І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,

і виштовхують в коло, ніби у води ріки,

і проти нього стоїть юний вантажник,

і, вітаючись, не подає руки.

І коли Ісус падає на циркове сукно,

коли зісковзує в пекло, кудись на дно,

тіло його стає ламке, мов хліб,

а кров — суха, як вино.

Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!

Згадай усе, що ти говорив нам колись!

Якщо ти не встанеш, про це дізнаються всі,

відразу й скрізь!

Підіймайся й бийся, як умієш лиш ти!

Вали цю наволоч! Не давай йому звідси піти!

Кожна твоя перемога —

ще один крок до мети!

Жодного прощення тим, хто боявся між рік і трав!

Жодної ласки Господньої, жодних прав!

Давай, ти ж стільки разів