Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— То чому ж ви мені цього не сказали раніше? Навіщо через дурниці держали? — сказав сердито Чичиков.

— Еге ж! але ж треба було, щоб усе це [ви] побачили крізь форму паперового діловодства. Так не штука. Несвідомо може й дурень побачити, але треба свідомо.

Спересердя, схопивши шапку, Чичиков — бігом з дому, мимо всяких пристойностей, та в двері: він був сердитий. Кучер стояв з дрожкою напоготові, знаючи, що коней нема чого випрягати, бо про корм пішла б писана просьба, і резолюція видати овес коням вийшла б тільки на другий день. Полковник, одначе, вибіг чемний і делікатний. Він силоміць потиснув йому руку, притулив її до серця і дякував йому за те, що він дав йому нагоду побачити на ділі хід діловодства; що нагінку і прочухана треба дати конче, бо може все задрімати і пружини управління заржавіють і ослабнуть; що, внаслідок цієї події, спала йому щаслива думка — заснувати нову комісію, яка називатиметься комісією наглядання за комісією побудування, так що ніхто не насмілиться вкрасти.

Чичиков приїхав сердитий і невдоволений, пізно, коли вже давно горіли свічки.

— Що це ви так запізнилися? — сказав [Костанжогло], коли він показався на дверях.

— Про що це ви так довго з ним розмовляли? — сказав Платонов.

— Такого дурня я ще зроду не бачив, — сказав Чичиков.

— Це ще нічого, — сказав Костанжогло. — Кошкарьов — відрадне явище. Він потрібен для того, що в ньому відбиваються карикатурно і видніше глупоти всіх наших розумників, — отих усіх розумників, які, не пізнавши перше свого, набираються дурості в чужого. Он які поміщики тепер пішли: завели і контори, і мануфактури, і школи, і комісію, і чорт їх зна чого не завели! От які ці розумники! Були поправились після француза дванадцятого року, так от тепер все давай розладнувати знову. Адже гірше від француза розладнали, так що тепер який-небудь Петро Петрович Пєтух ще хороший поміщик.

— Але ж і він заставив тепер у ломбард, — сказав Чичиков.

— Атож, все в ломбард, все піде в ломбард, — сказавши це, Костанжогло став потроху сердитись. — Он завод капелюхів, свічковий завод, — з Лондона майстрів виписав свічних, торгашами поробилися! Поміщик — таке звання почесне — в мануфактуристи, фабриканти! Прядильні машини… серпанки шльондрам міським, дівкам…

— Але ж і в тебе є фабрики, — зауважив Платонов.

— А хто їх заводив? Самі завелись! Назбиралося вовни, збути нікуди — я й почав ткати сукна, та й сукна грубі, прості, — по дешевій ціні їх тут же на ринках у мене й розбирають, — мужикові потрібні, моєму мужикові. Риб’ячу луску скидали на мій берег протягом шести років підряд промисловці, — ну, куди її дівати? Я почав варити з неї клей, та сорок тисяч і взяв. Та у мене все так.

«От чорт! — думав Чичиков, дивлячись на нього здивовано, — загребуща яка лапа!»

— Та й то тому взявся, що понаходило багато робітників, які померли б з голоду. Голодний рік, і все з милості цих фабрикантів, що занедбали засіви. Цих фабрик у мене, брат, набереться багато. Щороку інша фабрика, дивлячись по тому, від чого назбиралося залишків і покидьків. [Придивись] тільки пильніше до свого господарства, — всяка покидь дасть прибуток, так що відштовхуєш, кажеш: не треба! Адже я не будую для цього палаців з колонами та з фронтонами.

— Це дивовижно… А найдивніше те, що всяка покидь дає прибуток, — сказав Чичиков.

— Але прошу! Коли б тільки брати діло попросту, як воно є; а то ж кожен — механік; кожен хоче відчинити ларчик з інструментом, а не просто. Він для цього поїде нарочито в Англію, от у чому річ! Дурбаси! — Сказавши це, Костанжогло плюнув. — І дурніший же всотеро стане після того, як вернеться з-за кордону!

— Ах, Костянтине! ти знову розсердився, — сказала занепокоївшись дружина. — Адже ти знаєш, що це для тебе шкідливо.

— Та як же не сердитись! Коли б це було чуже, а то ж близьке власному серцю. Досадно ж, що руський характер псується. Адже тепер з’явилося в руському характері донкішотство, якого ніколи не було! Освіта спаде йому на думку — зробиться Дон-Кішотом[230] освіти: заведе такі школи, що дурневі і на думку не спаде! Вийде із школи така людина, яка нікуди не годиться: ні в село, ні в місто, тільки що п’яниця та почуває свою гідність. В людинолюбство піде — зробиться Дон-Кішотом людинолюбства: набудує на мільйон карбованців найбезглуздіших лікарень та закладів з колонами, розориться та й пустить усіх з торбами: от тобі й людинолюбство!

Чичикову не до освіти було діло. Йому хотілося докладно розпитати про те, як усяка погань дає прибуток: та ніяк не дав йому Костанжогло вставити слова. Жовчні слова вже лилися з уст його, так що вже він їх не міг здержати.

— Думають, як просвітити мужика… та ти зроби з нього спершу багатого й хорошого хазяїна, а там він сам вивчиться. Адже як тепер, в цей час, увесь світ подурнішав, так ви не можете собі уявити! Що пишуть тепер ці перодряпи! Пустить якийсь молокосос книжку, то так усі й кинуться на неї… От що стали говорити: «Селянин веде вже дуже просто життя; треба познайомити його з предметами розкоші, прищепити йому потреби понад достатки…» Що самі через цю розкіш стали ганчірки, а не люди і хвороб чортзна-яких понабиралися, і вже нема вісімнадцятирічного хлопчиська, який не спробував би всього: і зубів у нього нема, і лисий, як пузир, — так хочуть тепер і цих заразити. Та слава Богу, що в нас залишився хоч один іще здоровий стан, який не познайомився з цими примхами! За це ми просто повинні дякувати Богові! Та хлібороб у нас за всіх найповажніший, — чого ви його чіпаєте? Дай Боже, щоб усі були хлібороби!

— Так ви гадаєте, що хліборобити вигідніше? — спитав Чичиков.

— Законніше, а не то, що вигідніше. Обробляй землю в поті лиця свого, сказано. Тут нічого мудрувати. Це вже досвідом віків доведено, що в хліборобському званні людина моральніша, чистіша, благородніша, вища. Не кажу — не займатися іншим, але щоб в основу лягло хліборобство — от що! Фабрики заведуться самі собою, та заведуться законні фабрики, — того, що потрібне тут,