Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь

До другого тому видання творів Миколи Гоголя у семи томах увійшла збірка повістей «Миргород».
У коментарях представлена бібліографія перекладів окремих творів письменника українською мовою.

Національна Академія наук України
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга».
© П.В. Михед, Т.В. Михед, коментарі, 2008
© НВП «Видавництво “Наукова думка” України», дизайн, 2008

Микола Гоголь

Зібрання творів у семи томах

Том 2

Миргород

До 200-ліття від дня народження

Упорядник П.В. Михед

Коментарі П.В. Михеда, Т.В. Михед

У виданні використано ілюстрації художника В. Табуріна до книги 1908 р. «Полное собрание сочинений Н. В. Гоголя»

На фронтиспісі портрет М. Гоголя роботи О.Г. Венеціанова, 1834

Миргород*

Повісті, які служать продовженням «Вечорів на хуторі біля Диканьки»

Миргород вельми невелике при ріці Хорол місто.

Має 1 канатну фабрику, 1 цегельний завод, 4 водяних і 45 вітряних млинів.

Хоч у Миргороді печуться бублики з чорного тіста, але досить смачні.

Частина перша

Старосвітські поміщики*

Я дуже люблю скромне життя тих самотніх володарів глухих сіл, що їх у Малоросії звичайно називають «старосвітськими» і що, як ветхі мальовничі домики, милі своєю строкатістю і цілковитою протилежністю в порівнянні з новою гладенькою будівлею, стін якої не промив ще дощ, даху не вкрила зелена цвіль, і позбавлений штукатурки ґанок не світить своєю червоною цеглою. Я іноді люблю зійти на хвилину в сферу цього надзвичайно відлюдного життя, де жодне бажання не перелітає за частокіл, що оточує невелике подвір’я, за тин саду, повного яблунь та слив, за сільські хати, що його обступають, похилившись набік, заквітчавшись вербами, бузиною та грушами. Життя цих скромних володарів таке тихе, таке тихе, що на хвилину забуваєшся і думаєш, що пристрасті, бажання й неспокійні породження злого духа, які збурюють світ, зовсім не існують і ти бачив їх тільки в ясному, осяйному сні. Я звідси бачу низенький домик з галереєю з почорнілих маленьких дерев’яних стовпчиків, яка йде навколо всього дому, щоб можна було під час грому та граду зачиняти віконниці, не змокнувши на дощі. За ним запашна черемха, цілі ряди низеньких фруктових дерев, затоплених багрянцем вишень та яхонтовим морем слив, покритих свинцевою матовістю; розложистий клен, що в холодку під ним постелено для відпочинку килим; перед домом просторе подвір’я з низенькою свіжою травичкою, з утоптаною стежечкою від комори до кухні і від кухні до панських покоїв; довгошиїй гусак, що п’є воду, з малими і, як пух, ніжними гусенятами; частокіл, обвішаний низками сушених груш і яблук та килимами, повішеними провітрюватися; віз з динями коло комори, випряжений віл, що ліниво лежить коло нього, — все це для мене має несказанну принадність, може, через те, що я вже не бачу їх і що нам миле все те, з чим ми в розлуці. Як би там не було, але навіть тоді, коли моя бричка тільки під’їздила до ґанку цього дому, на душу спадав приємний спокій; коні весело підкочували до ґанку, кучер дуже спокійно злазив з козел, і набивав люльку, так, ніби він приїздив до власного дому свого; сам гавкіт, що його здіймали флегматичні барбоси, бровки та жучки, був приємний для моїх вух. Але більш за все мені подобались самі господарі цих скромних закутків, — дідусі, бабусі, що заклопотано виходили назустріч. Їхні обличчя мені уявляються й тепер іноді в гаморі й натовпі серед модних фраків, і тоді враз на мене находить півсон і ввижається колишнє. На обличчях у них завжди написана така доброта, така приязнь та щирість, що мимохіть відмовляєшся, бодай на якийсь час, від усіх зухвалих помислів і непомітно поринаєш всіма почуттями в приземлене, буколічне життя[1].

Я досі не можу забути двох стареньких минулого віку, яких — шкода! — уже немає, та душа моя сповнена жалю ще й досі, і почуття мої дивно якось стискаються, коли уявляю собі, що приїду згодом знову до їхньої, тепер опустілої господи і побачу купу зруйнованих хат, занедбаний став, зарослий рів на тому місці, де стояв низенький домик — і нічого більше. Сумно! мені вже тепер сумно! Та вернімося до оповідання. Афанасій Іванович Товстогуб і дружина його Пульхерія Іванівна Товстогубиха, як говорили сусідні мужики, були ті старі, що про них я почав розповідати. Якби я був живописець і хотів змалювати Філемона й Бавкіду[2], я б ніколи не обрав іншого оригіналу, крім них. Афанасію Івановичу було шістдесят років; Пульхерії Іванівні п’ятдесят п’ять. Афанасій Іванович був високий на зріст, ходив завжди у баранячому кожушку, критому камлотом[3], сидів зігнувшись і майже завжди усміхався, чи розповідав він що, чи просто слухав. Пульхерія Іванівна була трохи серйозна, майже ніколи не сміялась, але на обличчі і в очах її було написано стільки доброти, стільки готовності пригостити вас усім, що було в них найкращого, що вам, певно, здалася б ця усмішка надто солодкою для її доброго обличчя. Тоненькі зморшки на їхніх обличчях були розміщені так мило, що художник, певно б, украв їх. По них можна було, здавалося, читати все життя їхнє, ясне, спокійне життя, яке вели старі національні, простосерді і разом з тим багаті фамілії, які завжди становили цілковиту протилежність тим низьким малоросіянам, що видираються з дьогтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати[4] та присутствені місця, луплять останню копійку зі своїх-таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на о, склад въ. Ні, вони не були схожі на ці мерзенні й нікчемні створіння, так само, як і всі малоросійські старовинні й корінні фамілії. Не можна було дивитися без зворушення на їхню взаємну любов. Вони ніколи не говорили одно одному «ти», а завжди «ви»: ви, Афанасію Івановичу; ви, Пульхеріє Іванівно. «Це ви продавили стілець, Афанасію Івановичу?» — «Нічого, не гнівайтесь, Пульхеріє Іванівно: це я». Вони ніколи не мали дітей, і через те вся прив’язаність їх зосереджувалася на них же самих.