Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь

Колись, ще замолоду, Афанасій Іванович служив у компанійцях[5], був потім секунд-майором[6], та це вже було дуже давно, вже минуло, вже й сам Афанасій Іванович майже ніколи не згадував про це. Афанасій Іванович одружився тридцяти років, коли був молодим і носив вишитий камзол; він навіть досить спритно викрав Пульхерію Іванівну, яку родичі не хотіли віддати за нього; та й про це вже він дуже мало пам’ятав, принаймні ніколи не говорив. Усі ці давні, незвичайні пригоди давно перетворились або заступилися спокійним і відлюдним життям, тими дрімливими і разом гармонійними мріями, які відчуваєте ви, сидячи на сільському, зверненому до саду, балконі, коли прекрасний дощ розкішно шумить, ляскаючи по листю дерев, збігаючи дзюркотливими струмочками і нашіптуючи дрімоту на ваші члени, а тим часом райдуга крадеться з-за дерев і у вигляді півзруйнованого склепіння світить матовими сімома кольорами в небі. Або коли заколисує вас коляска, поринаючи в зелені кущі, а степовий перепел гримить і запашна трава разом з колоссям хлібів та польовими квітами лізе в дверцята коляски, приємно вдаряючи вас по руках і обличчю. Він завжди слухав з приємною усмішкою гостей, що приїздили до нього; іноді й сам говорив, а більше розпитував. Він не належав до числа тих стариків, що набридають вічними похвалами старовині або ганьблять нове. Він, навпаки, розпитуючи вас, виявляв велику цікавість та співчуття до обставин вашого власного життя, до ваших удач і невдач, якими звичайно цікавляться всі добрі старики, хоч ця цікавість і скидається на цікавість дитини, що в той час, коли говорить з вами, розглядає печатку від вашого годинника[7]. Тоді лице його, можна сказати, сіяло добрістю.

Кімнати в домику, де жили наші старі, були маленькі, низенькі, які звичайно трапляються у старосвітських людей. У кожній кімнаті була величезна піч, що займала майже третину її. Кімнатки ці були страшенно теплі, бо і Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна дуже любили тепло. Всі кімнати топилися з сіней, завжди мало не до самої стелі наповнених соломою, яку в Малоросії звичайно використовують замість дров. Тріск цієї палаючої соломи та світло від неї роблять сіни надзвичайно приємними в зимовий вечір, коли, намерзшись у погоні за якою-небудь чорнявкою, вбігаєш до них, хукаючи в долоні. Стіни кімнат були прикрашені кількома картинами та картинками в старовинних вузеньких рамах. Я певен, що самі господарі давно вже забули їх зміст, і якби деякі з них були винесені, то вони б, певне, цього не помітили. Два портрети були великі, писані олійними фарбами. Один являв собою зображення якогось архієрея, другий — Петра III. З вузеньких рам дивилася герцогиня Лавальєр[8], засиджена мухами. Навколо вікон і над дверима було ще багато невеличких картинок, що їх якось звикаєш вважати за плями на стіні і тому зовсім не розглядаєш. Долівка майже в усіх кімнатах була глиняна, але так добре вимазана і завжди трималася в такій чистоті, якої, напевно, не знав жоден паркет у багатому домі, ліниво підмітаний невиспаним паном у лівреї. Кімната Пульхерії Іванівни була заставлена скринями, ящиками, скринечками та ящичками. Багато всяких вузликів та торбинок з насінням квітів, городини, кавунів висіло по стінах. Багато клубочків різнокольорової шерсті, клаптиків від старовинних убрань, шитих півстоліття тому, було складено по кутках в скринечках і між скринечками. Пульхерія Іванівна була неабияка господиня і збирала все, хоч іноді сама не знала, для чого воно потім згодиться.

Та найвизначнішим у домі були співучі двері. Як тільки наставав ранок, спів дверей лунав по всьому дому. Я не можу сказати вам, чого вони співали; чи були тому причиною проіржавілі завіси, чи сам механік, що робив їх, сховав у них якийсь секрет, та цікаво те, що кожні двері мали свій особливий голос: двері до спальні співали найтоншим дискантом; двері до їдальні хрипіли басом; а ті, що були в сінях, видавали якийсь дивний, деренькучий і разом стогнучий звук, так що, вслухаючись у нього, дуже ясно, нарешті, чулося: «матінко, я мерзну!» Я знаю, що багатьом цей звук дуже не подобається, а я його дуже люблю, і коли мені трапиться іноді тут почути скрип дверей, тоді мені враз так і запахне селом, низенькою кімнаткою, освітленою свічкою в старовинному підсвічнику, готовою вечерею на столі, травневою темною ніччю, що дивиться з саду крізь розчинене вікно на стіл, заставлений приборами, соловейком, що заливає сад, дім і далеку ріку співом своїм, страхом і шелестінням гілля… і Боже, яка довга снується мені тоді нитка споминів!

Стільці в кімнаті були дерев’яні, масивні, якими звичайно відзначається старовина; всі вони були з високими виточеними спинками в натуральному вигляді, без будь-якого лаку й фарби; вони не були навіть оббиті матерією і були трохи схожі на ті стільці, на які й донині сідають архієреї. Трикутні столики по кутках, чотирикутні перед диваном та дзеркалом в тоненьких золотих рамах, виточених листячком, що їх мухи обсіяли чорними крапками, перед диваном килим з птахами, схожими на квіти, і квітами, схожими на птахів, — оце майже і вся прикраса скромного домика, де жили мої старенькі.

В дівочій було повно молодих і немолодих дівчат у смугастих спідницях, яким іноді Пульхерія Іванівна давала шити якісь дрібнички і загадувала чистити ягоди, але які здебільшого бігали на кухню й спали. Пульхерія Іванівна вважала за необхідність держати їх у домі й пильно стежила за їх моральністю. Та, на превелике її здивування, не минало й кількох місяців, щоб у котроїсь з дівчат стан не робився повніший, ніж звичайно; тим більше це здавалося дивним, що в домі майже нікого не було з нежонатих, крім одного хіба кімнатного хлопчика, що ходив у сірому півфраку й босоніж, і коли не їв, то вже напевне спав. Пульхерія Іванівна звичайно лаяла винувату й наказувала суворо, щоб надалі цього не було. На шибках вікон дзвеніла сила-силенна мух, що їх усіх перекривав товстий бас джмеля, іноді в супроводі пронизливого дзижчання ос; але, як тільки вносили свічки, вся ця ватага подавалася на ночівлю і вкривала темною хмарою всю стелю.

Афанасій Іванович дуже мало дбав про господарство, хоч, однак, їздив іноді до косарів та женців і дивився досить пильно на їхню роботу; весь тягар порядкування лежав на Пульхерії Іванівні. Господарювання Пульхерії Іванівни полягало в безнастанному відмиканні та замиканні комори, в солінні, сушінні, варінні