Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

під рукою людині на місці, а не оті всякі потреби, що розслабили теперішніх людей. Не оті фабрики, що потім, для підтримки і для збуту, вдаються до всіх гидотних заходів, розбещують, розкладають нещасний народ. А от не заведу в себе, що ти там не кажи на їх користь, ніяких оцих виробництв, що викликають вищі потреби, ні тютюну, ні цукру, хоч би втратив мільйон. Нехай, коли вже входить розбещеність у світ, то не через мої руки! Нехай я буду перед Богом правий… Я двадцять років живу з народом, я знаю, які від цього наслідки.

— Для мене найдивніше, як при розсудливому управлінні, з залишків, з обрізків виходить, [що] і всяка покидь дає прибуток.

— Гм! Політичні економи! — говорив Костанжогло, не слухаючи його, з виразом жовчного сарказму на обличчі. — Хороші політичні економи! Дурень на дурневі сидить і дурнем поганяє. Далі свого дурного носа не бачить! Осел, а ще вилізе на кафедру, надіне окуляри… Дурбаси! — І спересердя він плюнув.

— Все це так і все справедливо, тільки, будь ласка, не сердься, — сказала дружина, — наче не можна говорити про це без роздратування.

— Слухаючи вас, шановний Костянтине Федоровичу, заглиблюєшся, так би мовити, в зміст життя, обмацуєш саме ядро діла. Але, облишивши загальнолюдське, дозвольте звернути увагу на приватне. Коли б, скажімо, зробившись поміщиком, намірився б я за недовгий [час] забагатіти так, щоб тим, сказати б, виконати істотний обов’язок громадянина, то як саме, що зробити?

— Що зробити, щоб забагатіти? — підхопив Костанжогло. — А от що…

— Ходімо вечеряти, — сказала господиня, підвівшись з дивана, і виступила на середину кімнати, закутуючи в шаль молоді, змерзлі свої члени.

Чичиков схопився із стільця зі спритністю майже військової людини, коромислом підставив їй руку і повів її парадно через дві кімнати у їдальню, де вже на столі стояв супник і, без покришки, розливав приємний запах супу, заправленого свіжою зеленню і першим корінням весни. Всі сіли до столу. Слуги вправно поставили на стіл відразу всі страви в закритих соусниках і все, що треба, і зараз же вийшли. Костанжогло не любив, щоб лакеї слухали панські [розмови], а ще більше, щоб дивилися йому в рот в той час, коли він [їсть].

Насьорбавшись супу і випивши чарку якогось чудесного питва, схожого на угорське, Чичиков сказав господареві так:

— Дозвольте, вельмишановний, знову завернути вас до предмета припиненої розмови. Я питав вас про те, як бути, що зробити, як краще заходитися[231].

………………………………………………………

— Маєток, за який, коли б він заправив і сорок тисяч, я б йому тут-таки відрахував.

— Гм! — Чичиков задумався. — А чому ж ви самі, — промовив він з деякою боязкістю, — не купуєте його?

— Та треба знати, нарешті, межі. У мене й без того багато клопоту коло своїх маєтків. До того ж у нас дворяни й так уже кричать на мене, ніби я, користуючись скрутою і розореним їх становищем, скуповую землі за безцінь. Це мені вже нарешті набридло, чорт їх забери.

— Як взагалі люди здатні на лихослів’я! — сказав Чичиков.

— А вже як у нашій губернії — не можете собі уявити. Мене інакше й не називають, як скаредою і скупердягою першого ступеня. Собі вони все вибачають. «Я, — каже, — звичайно, промотався, але тому, що жив вищими потребами життя, заохочував промисловців, шахраїв тобто, які [1 нрзб.]; а так либонь можна прожити свинею, як Костанжогло».

— Хотів би я бути такою свинею! — сказав Чичиков.

— І все то брехня і нісенітниця. Які вищі потреби? Кого вони дурять? Книги хоч він і заведе, але ж їх не читає. Справа кінчиться картами та пиятикою. І все через те, що не даю обідів та не позичаю їм грошей. Обідів я тому не даю, що це мене обтяжувало б: я до цього не звик. А приїжджай до мене їсти те, що я їм, — ласкаво просимо. Не позичаю грошей — це дурниці. Приїжджай до мене хто справді в нужді, та розкажи мені докладно, як ти вживеш мої гроші. Якщо я побачу з твоїх слів, що ти вживеш їх розумно і гроші принесуть явний прибуток, — я тобі не відмовлю і не візьму навіть процентів.

«Це, одначе, треба взяти до відома», — подумав Чичиков.

— І ніколи не відмовлю, — продовжував Костанжогло. — Але кидати гроші на вітер я не буду. Вже хай мені за це вибачать! Чорт забери! він затіває там якийсь обід полюбовниці або на скажений лад опоряджає меблями дім, або з розпусницею в маскарад, ювілей там якийсь в пам’ять того, що він марно прожив на світі, а йому гроші позичай!..

Тут Костанжогло плюнув і мало не промовив кілька непристойних і лайливих слів у присутності дружини. Сувора тінь темної іпохондрії потьмарила його обличчя. Вздовж лоба і впоперек нього зібралися зморшки, свідки гнівного руху схвильованої жовчі.

— Дозвольте мені, вельмишановний, вернути вас знову до предмета припиненої розмови, — сказав Чичиков, випиваючи ще чарку малинівки, яка справді була чудесна. — Коли б я, скажімо, придбав отой самий маєток, про який ви зволили згадати, то за який час і як швидко можна забагатіти в такій мірі…

— Коли ви хочете, — підхопив суворо і уривчасто Костанжогло, сповнений поганого настрою, — забагатіти швидко, то ви ніколи не забагатієте; коли ж хочете забагатіти, не питаючись про час, то забагатієте швидко.

— Он воно як! — сказав Чичиков.

— Так, — сказав Костанжогло уривчасто, немов він сердився на самого Чичикова, — треба мати любов до праці. Без цього нічого не можна зробити. Треба полюбити господарство. Еге ж! І повірте, це зовсім не нудно. Вигадали, що на селі нудьга… та я помер би з нудьги, коли б хоч один день провів у місті так, як проводять вони в тих дурних своїх клубах, трактирах та театрах. Дурні, дурбаси, осляче покоління! Хазяїнові не можна, нема часу нудьгувати. В житті його і на піввершка нема порожнечі — все повнота. Сама ця різноманітність праці, і до того ж якої праці! — праці, що справді підносить дух. Як би там не було, але ж тут людина іде поруч з природою, з порами року, співучасник і співбесідник усього, що діється в творінні. Роздивіться тільки на круговий рік робіт: як ще перш ніж настане весна, все