Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

До п’ятого тому видання творів Миколи Гоголя у семи томах увійшли перший том поеми «Мертві душі» та пізня редакція окремих глав другого тому, які збереглися.
У коментарях представлена бібліографія перекладів поеми українською мовою.

Національна Академія наук України
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга»
© П.В. Михед, Т.В. Михед, Н.М. Сквіра, коментарі, 2009
© НВП «Видавництво “Наукова думка” HAH України», дизайн, 2009

Микола Гоголь

Зібрання творів у семи томах

Том 5

Мертві душі

До 200-ліття від дня народження

Упорядник П.В. Михед

Коментарі П.В. Михеда, Т.В. Михед, Н.М. Сквіри

У виданні використано ілюстрації художника В. Табуріна до книги 1908 р. «Полное собрание сочинений Н.В. Гоголя»

На фронтиспісі портрет М. Гоголя роботи Е.О. Дмитрієва-Мамонова, 1839

Мертві душі*

Поема

Том перший

Глава перша

У ворота гостиниці губернського міста в’їхала досить гарна ресорна невелика бричка, якою їздять нежонаті: відставні підполковники, штабс-капітани, поміщики, що мають із сотню селянських душ, одно слово, всі ті, кого звуть «панами середньої руки». На бричці сидів пан — не красун, але й не поганий з себе, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; не сказати, щоб старий, одначе й не так, щоб занадто молодий. В’їзд його не наробив у місті зовсім ніякого шуму й нічим особливим не відзначився; тільки двоє російських мужиків, які стояли біля дверей шинку навпроти гостиниці, зробили деякі зауваження, що стосувалися, правда, більш екіпажа, ніж того, хто сидів у ньому. «Чи ти ба! — сказав один до одного, — он яке колесо! Як ти думаєш, доїде це колесо, коли б трапилося, до Москви, чи не доїде». — «Доїде», — відповів другий. —«А от до Казані, я думаю, не доїде?..» — «До Казані не доїде», — відповів другий. На цьому розмова й кінчилась. Та ще, коли бричка під’їхала до гостиниці, зустрівся молодий чоловік у білих каніфасових[1] панталонах, вельми вузьких і коротких, у фраку з претензією на моду, з-під якого видно було манишку, застібнуту тульською пришпилькою з бронзовим пістолетом. Молодий чоловік обернувся назад, подивився на екіпаж, придержав рукою картуз, що мало не злетів від вітру, і пішов собі своєю дорогою.

Коли екіпаж заїхав на подвір’я, пана зустрів трактирний слуга, або половой, як їх звуть по російських трактирах, — жвавий і меткий до такої міри, що навіть не можна було роздивитись, яке в нього було обличчя. Він вибіг проворно з серветкою в руці, сам довгий і в довгому демікотоновому[2] сурдуті з спинкою мало не на самій потилиці, тріпнув волоссям і повів проворно пана нагору через усю дерев’яну галерею показувати посланий йому Богом покій. Покій був певного роду, бо й гостиниця була теж певного роду, тобто саме така, як бувають гостиниці по губернських містах, де за два карбованці на добу проїжджі дістають спокійну кімнату з тарганами, що визирають, як чорнослив, з усіх кутків, і дверима до сусіднього приміщення, завжди заставленими комодом, де влаштувався сусід, мовчазна й спокійна людина, але дуже допитлива, цікава знати про всі подробиці проїжджого. Зовнішній фасад гостиниці відповідав її середині: вона була дуже довга, на два поверхи; нижній не був тинкований і залишався в темно-червоних цеглинах, ще більш потемнілих від лихих негодяних змін, та й самих по собі бруднуватих; верхній був пофарбований неодмінною жовтою фарбою; внизу були крамнички з хомутами, мотуззям та бубликами. В наріжний із цих крамничок або, краще, у вікні містився збітенщик[3] із самоваром червоної міді й обличчям так само червоним, як самовар, так що здалека можна було подумати, що на вікні стояло два самовари, якби один самовар не був з чорною, як вугіль, бородою.

Поки проїжджий пан оглядав свою кімнату, внесені були його пожитки: передусім чемодан з білої шкіри, дещо пошарпаний, який показував, що був не вперше в дорозі. Чемодана внесли кучер Селіфан, низенький чоловік у кожушку, і лакей Петрушка, хлопець років тридцяти, в просторому приношеному сурдуті, як видно, з панського плеча, хлопець трохи суворий з вигляду, з дуже великими губами й носом. Слідом за чемоданом внесена була невелика скринька з червоного дерева, штучно викладена карельською березою[4], шевські колодки і загорнута в синій папір печена курка. Коли все це було внесено, кучер Селіфан подався на стайню поратись біля коней, а лакей Петрушка почав улаштовуватись у маленькому передпокої, дуже темній конурці, куди вже встиг притягти свою шинелю й разом з нею якийсь свій власний запах, що був наданий і принесеному слідом за цим мішку з усяким лакейським туалетом. У цій конурці він приладнав до стіни вузеньке триноге ліжко, постеливши на ньому невеличку подобу матраца, втовчену й плескувату, як млинець, і, може бути, так само обмащену, як млинець, яку йому пощастило виправити в хазяїна гостиниці.

Поки слуги вправлялись і порались, пан пішов до загальної зали. Які бувають ці загальні зали, всякий приїжджий знає дуже добре: ті самі стіни, пофарбовані олійною фарбою, потемнілі вгорі від люлечного диму й заяложені знизу спинами всяких приїжджих, а ще більше тутешніми купецькими, бо купці торговими днями приходили сюди вшістьох і всімох випивати свою відому пару чаю, та сама закурена стеля; та сама задимлена люстра з безліччю скляних висульок, що стрибали й дзвеніли кожного разу, коли половой бігав по витертих цератових доріжках, похитуючи спритно тацею, де сиділа така ж незчисленна сила чайних чашок, як птиць на морському березі; ті самі картини на цілу стіну, писані олійними фарбами, — одно слово, все те саме, що й скрізь; тільки й різниці, що на одній картині змальовано було німфу[5] з такими величезними грудьми, яких читач, певне, ніколи не бачив. А втім, така гра природи трапляється на різних історичних картинах, невідомо якого часу, звідки й ким привезених до нас у Росію, іншого разу навіть нашими вельможними любителями мистецтв, що накупили їх у Італії за порадою кур’єрів, які везли їх. Пан зняв з себе картуз і розмотав з шиї шерстяну райдужних кольорів косинку, яку жонатим виготовляє своїми руками дружина, додаючи й належне напучення, як закутуватись, а нежонатим — не скажу напевне, хто робить, Бог їх знає: я ніколи не носив таких косинок. Розмотавши косинку, пан звелів подати собі обід. Поки йому подавали різні звичайні в трактирах страви, як-от: щі зі слойоним пиріжком, що навмисне зберігається для приїжджих протягом кількох тижнів, мозок з горошком, сосиски з капустою, пулярка смажена, огірок солоний та неодмінний слойоний солодкий пиріжок, завжди готовий до послуг; поки йому все це подавали і розігріте й просто