Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

В якім в обнімку горе ходить з лихом. Воно лежить, як брила, на мені, Неначе крук в свідомості кружляє. Нема спокою в ночі ці і дні І радості по-справжньому немає. Щодня в молитвах Бога я прошу. Прохання ж у мене одне єдине. Його, як хрест, у серці я ношу: Щоби зберіг всіх нас і Україну. «Где-то рядышком бродит осень…»
Где-то рядышком бродит осень, Ведь прошла половина лета! К власти старые все вопросы, Но не слышно, увы, ответа. Властный бред нас лишает силы, Вера тает осколком льда. Нужно гнать этих всех «красивых», А то будет совсем беда. «Так і живемо. Зранку і до ночі…»
Так і живемо. Зранку і до ночі, А з вечора ізнов чекаєм ранку. Вже продивились у майбутнє очі І розгубили наші сподіванки. Немає сили навіть рахувати Обіцянки, якими нас годують. І хіба добре можна щось чекати Від тих, що Україну так мордують? Залишились уже краплини віри, Десь глибоко, на денці, у душі… А ця сволота ділить, ділить, ділить Зароблені на крові бариші. У них святі лиш гроші і посади Для сина, доньки, кума, свояка… Такі самі не залишають владу. Й щось до сокири тягнеться рука… «Повз нас прогуркотів рядок вагонів…»
Повз нас прогуркотів рядок вагонів Уже кудись в минуле, навмання… Ми ж стоїмо гуртом всі на пероні В очікуванні вже нового дня. Він підійде, всі побіжать сідати, Шукаючи, де місце вільне є. І мало хто з людей бажає знати, Що він займає місце… не своє. Однак, скажу, життя – то річ цікава. Хтось зрозуміє: сів не в свій вагон І, наче, й пересісти має право, Та зник давно в минулому перон.