Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Ви ось що краще зробіть: ви відкупіться у вашого пана. Я вам либонь грошей позичу: ви потім мені відробите.

— Ні, Костянтине Федоровичу, що вже відкуповуватися? Візьміть нас. У вас уже всякого розуму навчишся. Вже такого розумного чоловіка ніде в усьому світі не можна знайти. А тепер же, бач, біда та, що себе ніяк не вбережеш. Шинкарі такі завели тепер настоянки, що з однієї чарки так стане пекти в животі, що води відро випив би. Не встигнеш отямитись, як усе спустиш. Багато спокус. Лукавий, чи що, світом заправляє, їй-богу! Все заводять, щоб збити з пантелику мужиків: і тютюн, і всякі такі… Що ж робити, Костянтине Федоровичу? Людина — не вдержишся.

— Слухай: але ж ось у чому річ. Адже у мене все-таки неволя. То правда, що зразу все дістанеш — і корову, і коня; але ж справа в тому, що я так вимагаю з мужиків, як ніде. У мене працюй — найперше; мені чи собі, а вже я не дам нікому залежатись. Я й сам працюю, як віл, і мужики у мене, бо пересвідчився, брат: вся погань лізе в голову через те, що не працюєш. Так ви про це всі подумайте громадою і поговоріть між [собою].

— Так ми говорили вже про це, Костянтине Федоровичу, вже й старі говорять. Що й казати! адже кожен мужик у вас багатий: це вже не даром; і священики такі сердечні. А в нас і тих забрали, і ховати нікому.

— Все-таки іди й переговори.

— Слухаю, паночку.

— То вже теє, Костянтине Федоровичу, вже зробіть милість… трохи збавте, — говорив, ідучи по другий бік, заїжджий глитай у синій сибірці.

— Я ж сказав: торгуватися я не охочий. Я не те, що інший поміщик, до якого ти під’їдеш під самий строк сплати в ломбард. Я ж вас знаю усіх: у вас є списки всіх, кому коли слід сплачувати. Що ж тут мудрого? Йому припече, ну, він тобі і віддасть за півціни. А мені що твої гроші? У мене річ хоч і три роки лежи: мені в ломбард не треба платити.

— Справжнє діло, Костянтине Федоровичу. Та я ж теє, тому тільки, щоб і надалі мати з вами стосунки, а не заради якоїсь користі. Три тисячі завдатку звольте прийняти. — Глитай вийняв з-за пазухи пачку засмальцьованих асигнацій. Костанжогло спокійнісінько взяв їх і, не рахуючи, ткнув у задню кишеню свого сюртука.

«Гм! — подумав Чичиков, — мов носову хустку!»

Костанжогло показався на дверях вітальні. Він ще більше вразив Чичикова смаглявістю обличчя, шорсткістю чорного волосся, місцями дочасно посивілого, живим виразом очей і якимсь жовчним відпечатком палкого південного походження. Він був не зовсім росіянин. Він сам не знав, звідки вийшли його предки. Він не дбав про свій родовід, вважаючи, що це річ неважлива і в господарстві зайва. Він навіть був переконаний, що він росіянин, та й не знав іншої мови, окрім російської.

Платонов відрекомендував Чичикова. Вони поцілувались.

— От вирішив проїздитись по різних губерніях, — сказав Платонов, — розвіяти хандру.

— Чудово! — сказав Костанжогло. — В які ж місця, — говорив він далі, привітно звертаючись до Чичикова, — гадаєте попрямувати?

— Признаюся, — сказав Чичиков, привітно схиливши голову набік і в той же час погладжуючи рукою бильце крісла, — їду я, поки що, не так у своїй справі, як у справі іншого: генерал Бетріщев, близький приятель і, можна сказати, благодійник, просив одвідати родичів. Родичі, звісно, родичами, але, з іншого боку, так би мовити, і для самого себе; тому що справді, не кажучи вже про користь, яка може бути в гемороїдальному відношенні, побачити світ, коловорот людей… є, сказати б, жива книга, та ж наука.

— Атож, зазирнути декуди не завадить.

— Чудово зволили сказати: іменно істинно, дійсно не завадить. Бачиш речі, яких не бачив би; зустрічаєш людей, яких не зустрів би. Розмова з іншим той самий червінець, от як, наприклад, тепер трапилась нагода… До вас удаюся, вельмишановний Костянтине Федоровичу, навчіть, навчіть, навчіть, оросіть жадобу мою урозумінням істини. Жду, як манни, солодких слів ваших.

— А чого ж саме, одначе?.. чого навчити? — сказав Костанжогло, зніяковівши. — Я й сам вчився на мідні гроші.

— Мудрості, шановний, мудрості, мудрості управляти трудним кермом сільського господарства, мудрості здобувати прибутки певні, придбати майно не у мрії, а справжнє, виконуючи тим обов’язок громадянина, заслуживши пошану в земляків.

— А знаєте що, — сказав Костанжогло, дивлячись на нього в задумі, — лишіться на деньок у мене. Я покажу вам усе управління і розкажу про все. Мудрості тут, як ви побачите, ніякої нема.

— Звичайно, лишайтесь, — сказала господиня і, звернувшись до брата, додала: — Брате, лишайся, куди тобі поспішати?

— Мені все одно. Як Павло Іванович?

— Я теж, я з великою охотою… Але от обставина: родич генерала Бетріщева, якийсь полковник Кошкарьов…

— Але ж він… божевільний.

— То правда, божевільний. Я б до нього й не їхав, але генерал Бетріщев, близький приятель і, сказати б, благодійник…

— В такому разі знаєте що? — сказав [Костанжогло], — їдьте, до нього й десяти верст нема. У мене стоїть готова дрожка. Їдьте до нього зараз же. Ви встигнете до чаю повернутися назад.

— Чудесна думка! — скрикнув Чичиков, узявши капелюха.

Дрожка була йому подана і за півгодини примчала його до полковника. Все село було врозкид: будови, перебудови, купи вапна, цегли і колод по всіх вулицях. Побудовані були якісь будинки, на зразок присутственних місць. На одному було написано золотими літерами: «Депо землеробських знарядь»; на другому: «Головна розрахункова експедиція»; далі: «Комітет сільських справ»; «Школа нормальної освіти селян». Словом, чортзна-чого не було!

Полковника він застав за пульпітром стоячої конторки, з пером у зубах. Полковник прийняв Чичикова напрочуд ласкаво. На вигляд він був найдобрішою, найобхідливішою людиною: почав йому розповідати про те, скільки праці коштувало йому піднести маєток до нинішнього добробуту; з уболіванням скаржився, як важко дати зрозуміти мужикові, що є вищі спонукання, які дає людині освічена розкіш, мистецтво і художество; що молодиць він досі не міг змусити ходити в корсеті, тоді як у Німеччині, де він стояв з полком у чотирнадцятому році, дочка мірошника вміла грати навіть на фортепіано; що, одначе, незважаючи на всю