Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Це вже занадто, — сказав Чичиков, коли виїхали вони з двору. «А не нудьгує, от що досадно!» — [подумав] Платонов.

«Було б у мене, як у тебе, сімдесят тисяч на рік прибутку, — подумав Чичиков, — та я б нудьгу й на очі до себе [не підпускав]. Он відкупщик Муразов, — легко сказати, — десять мільйонів… Ото шмат!»

— Що, ви можете заїхати? Мені хотілося б попрощатися з сестрою і з зятем.

— З великою приємністю, — сказав Чичиков.

— Якщо ви охочі до господарства, — сказав Платонов, — то вам буде цікаво з ним познайомитися. Вже кращого хазяїна ви не знайдете. Він за десять років впорядкував свій маєток [так], що замість тридцяти тепер одержує двісті тисяч.

— Ах, та це, звичайно, преповажний чоловік! Це прецікаво буде з таким чоловіком познайомитись. Як же? Це ж тільки сказати… А як на прізвище?

— Костанжогло.

— А ім’я й по батькові дозвольте дізнатись?

— Костянтин Федорович.

— Костянтин Федорович Костанжогло. Дуже буде цікаво познайомитися. Повчально знати таку людину.

Платонов узявся керувати Селіфаном, що було потрібно, бо той ледве держався на козлах. Петрушка двічі сторч злетів з коляски, так що довелося, нарешті, прив’язати його мотузком до козел. «От скотина!» — повторяв тільки Чичиков.

— От погляньте, починаються його землі, — сказав Платонов. — Зовсім інший вигляд.

І справді, через усе поле сіяний ліс — рівні, як стрілки, дерева; за ним другий, вищий, теж молодняк; за ними старий лісняк, і всі один вищий від одного. Потім знову смуга поля, вкрита густим лісом, і знову таким же чином молодий ліс, і знову старий. І тричі проїхали, як крізь ворота стін, крізь ліси.

— Все це у нього виросло за якихось років вісім-десять, а в іншого і за двадцять [не виросте].

— Як же це він зробив?

— Розпитаєте в нього. Це землезнавець такий, у нього нічого нема марно. Мало того, що він ґрунт знає, але знає, яке сусідство для кого потрібне, біля якого хліба які дерева. Кожне у нього три, чотири служби разом справляє. Ліс у нього, крім того, що для лісу, потрібен ще на те, щоб саме у такому місці на стільки і на стільки вологи прибавити полям, на стільки угноїти опалим листям, на стільки дати тіні… Коли навкруги посуха, у нього нема посухи; коли навкруги неврожай, у нього нема неврожаю. Шкода, що я сам мало ці речі знаю, не вмію розповісти, а в нього такі штуки… Його називають чаклуном.

«Справді, це дивовижний муж, — подумав Чичиков. — Дуже шкода, що молодий чоловік поверховий і не вміє розказати».

Нарешті показалось село. Наче місто яке, висипалося воно безліччю хат на трьох підвищеннях, увінчаних трьома церквами, перегороджуване всюди велетенськими скиртами та стогами. «Так, — подумав Чичиков, — видно, що живе хазяїн-туз». Хати всі міцні; вулиці вкочені; а стояв де віз — віз був міцний і новісінький; мужик траплявся з якимсь розумним виразом обличчя; рогата худоба на підбір; навіть селянська свиня виглядала дворянином. Так і видно, що тут саме живуть ті мужики, які загрібають, як у пісні співається, срібло лопатою. Не було тут англійських парканів і газонів з усякими витівками; але, по-старовинному — йшов проспект комор і робочих хат аж до самого дому, щоб усе було видно панові, що де не робиться навкруги нього; і на додаток поверх дому фонар оглядав на п’ятнадцять верст навкруги всю околицю. Коло ґанку їх зустріли слуги, моторні, зовсім не схожі на п’яницю Петрушку, хоч на них і не було фраків, а були козацькі чекмені[226] з синього домашнього сукна.

Господиня дому вибігла сама на ганок. Свіжа вона була, як кров з молоком; гарна, як Божий день; схожа була, як викапана, на Платонова, з тією різницею тільки, що не була млява, як він, а говірка й весела.

— Здрастуй, брате! Ну, яка ж я рада, що ти приїхав. А Костянтина нема дома; але він незабаром буде.

— Де ж він?

— У нього є діло на селі з якимись покупцями, — говорила вона, вводячи гостей у кімнату.

Чичиков з цікавістю розглядав оселю цього незвичайного чоловіка, який діставав 200 тисяч, думаючи по ній відшукати особливості самого господаря, як по знайденій ракушці роблять висновок про устриць або про равлика, що колись у ній сидів і лишив свій відбиток. Але не можна було зробити ніякого висновку. Кімнати все прості, навіть порожні: ні фресок, ні картин, ні бронз, ні квітів, ні етажерок з фарфором, ні навіть книг. Словом, усе свідчило, що головне життя істоти, яка тут мешкала, проходило зовсім не в чотирьох стінах кімнати, а в полі, і самі думки не обмірковувались заздалегідь сибаритським звичаєм коло вогню, перед каміном, в спокійному кріслі, а там-таки, біля діла, приходили в голову і там, де приходили, там і перетворювались у діло. В кімнатах міг тільки помітити Чичиков сліди жіночого господарювання: на столах і стільцях були розставлені чисті липові дошки і на них пелюстки якихось квітів, приготовлені на сушіння…

— Що це у тебе, сестро, за погань така понаставляна? — сказав Платонов.

— Як погань! — сказала господиня. — Це найкращі ліки від пропасниці. Ми вилікували ними минулого [року] всіх мужиків. А це для настоянок; а це для варення. Ви все смієтесь з варіння та соління, а потім, коли їсте, самі ж похвалюєте.

Платонов підійшов до фортепіано і почав розбирати ноти.

— Господи! що за старовина! — сказав він. — Ну, чи не соромно тобі, сестро?

— Ну, вже вибачай, брате, музикою мені і поготів ніколи займатися. У мене восьмилітня дочка, яку я мушу вчити. Здати її на руки чужоземній гувернантці для того тільки, щоб самій мати вільний час для музики, — ні, вибач, брате, цього не зроблю.

— Яка ти, справді, стала нудна, сестро! — сказав брат і підійшов до вікна. — А ось і він! Іде, іде! — сказав Платонов.

Чичиков теж кинувся до вікна. До ґанку підходив років сорока чоловік, жвавий, смаглявої зовнішності, в сюртуку верблюжого [сукна]. Про вбрання своє він не думав. На ньому був триповий[227] картуз. По обидва боки його, скинувши шапки, йшли два чоловіки нижчого стану, — йшли, розмовляючи і про щось із ним міркуючи. Один — простий мужик, другий — якийсь заїжджий глитай і пройдисвіт, в синій