Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Пусть нынче плачет небосвод, Надев туманные одежды… Весна пришла! Она несет В ладошках нам рассвет надежды. А треба лиш… повірити у себе…
«Повір в себе! Повір у цю хвилину…»
Повір в себе! Повір у цю хвилину, Що все тобі підвладне нині в світі. Хоча б лише тому, що ти людина, Яка за себе мусить буть в одвіті. Переконай себе, зібравши волю, Що абсолютно все тобі по силах. І що ти можеш збудувати долю, Свою, багату, гідну і красиву. Що ти змінити можеш все в країні, Яка на попелище зараз схожа, І тих, хто заважає нам донині, Геть проженеш, біду цю переможеш. І буде мир з достатком в наших хатах, І влада буде в нас така, як треба… Щоб сталось так, потрібно небагато, А тільки лиш… повірити у себе. «Життя людей – суцільні перехрестя…»
Життя людей – суцільні перехрестя, І кожне з них – випробувань поріг. Одна з доріг – дорога до безчестя, І це, мабуть, найлегша із доріг. Адже вона так щедро обіцяє Мільйони найрозкішніших принад. Однак всі ті, хто шлях цей обирає, Не зможуть повернутися назад. Там є усе, що в світі може бути. Казав же Воланд: «Все вам принесуть…» Але, як плату, маємо забути Те, що людини визначає суть. Дорога ця завжди не пустувала, Ходили нею упродовж століть. Та «ходоків» було достатньо мало, А зараз – просто черга там стоїть! Усі такі дорідні й гордовиті, При владі, на посадах, в орденах… Загнати б їх туди і перекрити На віки вічні той ганебний шлях.