Мирний - Морозенко, Мирний

Не дослухалася вона до того допитування, вона навiть не бачила нiчого перед собою, окрiм одного Пилипка.

- Пилипку!.. Сину мiй!.. Синочку!.. I куди ти пiшов по та­кому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаже­ному холоду?..- гукала вона на бiгу, думаючи, що це гукан­ня ранiш вiд неї добiжить до сина, подасть йому звiстку, як побивається за ним його мати.

Вiтер подихав проти неї i геть односив назад Катрин нестямний лемент.

Не донявши гуком, вона надолужала бiгом. Аж мерзла земля гула пiд нею, так вона мчалася! У грудях дух зати­нався, серце, як не вискочить, билось, а вона неслася! Вона не потурала нi на що. Хiба вона дише для себе? Хiба серце б'ється для неї? Хiба не все одно, коли те й друге стане, як його на свiтi не стане? I чому вона не птиця? Чому в неї не виросли крила? Стрiлою б вона пустилася навздогiнцi, ря­бцем би впала, де його спiткала, сизим орлом пiдхопила на свої крила i миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець, їй богом не дано лiтати. Хай же одбувають за все ноги!

I Катря не жалiла своїх нiг: скiльки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду, падала у високi кучугури снiгу i, ви­карабкавшись, знову неслася далi та далi.

От вона вже й бiля лiсу. Ось i в лiс вбiгає. Бита дорога послалася вправо. А то чий слiд верне налiво? На чистiм снiгу свiжий слiд малої ноги. Катря як вкопана стала. "Невже се Пилипчин слiдочок? Збилось уночi з шляху?" - вдарило Катрi в голову. "Та невже ж то, господи?" - скрик­нула вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по слiду. "А може, воно далi й на шлях натрапило? Пiду по слiду",- подумала Катря i, наче п'яна, хитаючись, тихо поплелася свiжим снiгом у гущавину лiсу.

Ясне сонце почало пiднiматися десь далеко за лiсом, i йо­го червоний свiт слався в лiсi по снiгу, а на опушених iнеєм гiлках стрибало його ясне промiння, висвiчуючи то жовто-зеленими, то червоно-синiми iскорками. Наче зачарований велетень, стояв лiс, опушений ввесь iнеем бiлим, прикри­тий i пронизаний наскрiзь сонячним сяйвом. В ньому було тихо; холодне повiтря вiд лютого морозу, здається, загу­сло, анi ворухнеться - чисте, прозоре, спокiйне.

Хто втерпiв би не зостановиться, щоб налюбуватися тiєю чарiвною красою?

Отже Катрi байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милу­ватись на свiтi. Вона тiєї чарiвничої краси не примiчає та й не бачить. Вона вбачає тiльки свiжий слiд по снiгу i боїться його загубити. Чорною марою тиняється вона по тому слi­ду, хиляє то направо, то налiво, куди вiн поверне, їй навiть не западає в голову, до чого вiн доведе: вона тiльки одного бажає - швидше, хутчiше знайти свого Пилипка!

Он слiд рiжеться прямо на кущ лiщини. Нi, не в кущ вiн пiшов, а повернув поза кущем. Чмелена Катря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни.

Бистре око її не помилилося, вглядiло зразу, що Катрi треба, i вона, як стрiла, полинула до пенька, на котрому си­дiв Пилипко, прихилившись до дерева головою.

- Пилипку!.. Синочку мiй! - нестямно скрикнула Катря i вхопилася за його.

Палючий огонь не опiк би так боляче їй рук, як опекло їх холодне Пилипкове тiло!

У Катрi перед очима дим закурив, запекло бiля серця, го­лова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її головi, проплазала гарячим мозком та там i заколiла.

Опукою повалилася Катря бiля сина та вже бiльше й не пiдводилась. В неї од нестямки розiрвалося серце.

На третiй тiльки день кинулись селяни шукати Катрю i знайшли її, вже задубiлу, бiля мерзлого сина.

- Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всi оцi днi такi стовпи ставило,- мовив старий дiд, оглядаючи холоднi трупи.- Шкода молодої сили - подавив мороз.

- Та й краще! - одказав Катрин близький сусiда, високий та сухий, наче дошка, чоловiк. Не задавив би мороз, то го­лод догриз!

- А хлопчик? Яка то була втiшна дитина! - знову каже дiд.

- Не жалкуйте, дiду, малого: ранiше вмерло, менше горя знатиме! - знай одно товче Катрин сусiда.

Люди тiльки важко зiтхнули та перехрестилися.

Чи не вiд божевiльних речей Катриного сусiди?

1885