Мирний - Морозенко, Мирний

лози пограймо! - I почали ставати одна до другої спиною.- Разом! - хтось гук­нув. Руки посплiтались, заднi посхилялись i переднiх пi­дняли вгору; далi переднi пригнулись, пiднiмаючи заднiх,- i пiшло, пiшло. Все кругом колесом так i заходило! "Та й проворнi якi",- подумав Пилипко.

- Буде! погрiлись! - хтось крикнув.- Давай танцювати, на­шого гостя дивувати! - Якого? - хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати та присiв у нас на пеньку од­почити.

Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Якби-то нам жениха...

Невеличкого, малого,

Хлоп'яточка молодого!

"Дивись, ще й глузують!" - думав Пилипко. А вони кругом його, як той рiй, заходили! Крутяться, немов завi­рюха знялася.

- Шкода, що немає музики! - знову чує Пилипко.- Де в га­спида подiвся наш музика? Видно, вихилив чимало, стрiчаю­чи Новий рiк, та й залiз у дуплi вiдпочивати. Ходiмо його збудимо. Доки вiн, бiсова п'яниця, буде рутити!

Декiлька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А тi, що зостались бiля Пилипка, заспiвали:

Вставай, вставай, п'яниченьку!

Годi тобi спати.

Заграй ти нам на скрипоньцi,

Дай потанцювати.

Незабаром з дупла показався чорний цвiркун, на ввесь рот позiхаючи та ногою голову почухуючи.

- Прочумайся, п'янице! Ач, як розiспався! - кричать до йо­го снiжинки.

- П'янице! - огризнувся цвiркун.- Який я п'яниця? Ви мене напували, чи що?

- А вiд чого ж спиш?

- Вiд чого? Сон найшов!

- Знаємо ми, вiдкiля той сон. Цiлу нiч у попа гуляв, попову дочку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщiй!

- У попа й без мене були свої музики. Вiддає дочку пiсля водохрестя, то там такого гостей зiбралося, що й про­товпитись нiяк. Цiлу нiченьку гуляли. Музика тне, а всi та­нцюють.

- От i ти нам заграй, щоб i ми потанцювали.

- А плата буде?

- Буде.

- Яка.

- З iнею водиця цупка.

- Подавiться ви нею! - скрикнув цвiркун, сплюнувши.

- Ну, годi, не комизься та мерщiй проспися. Бо як повернеться наш дiдусь Морозенко, то буде тобi лихая ненька!

- Ви так i звикли про все доводити дiдовi!.. Цокотухи! Становiться вже, буду грати.

I, надимаючись, вiн почав:

Цвiрiнь, цвiрiнь!

Якби теплий черiнь

Та гаряче просо,

То спав би я й досi!

А тут менi холодно,

Жити менi голодно.

Бух!

Пiти надiти кожух.

I цвiркун мерщiй плигнув у дупло. Всi снiжинки зарего­тались.

- Дивись, якi тут дива! - промовив чи подумав Пилипко.

- Ще й не такi побачиш! - хтось до його обiзвавсь.

Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, на­че хто в невеличку дудочку заграв:

Се наше Вiхало йде

Та музики за собою веде! -

скрикнули разом снiжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гiлки на високому деревi й почали струшувати з себе iнiй. То не iнiй, то ледве примiтнi бiлi голенькi хло­п'ята злiтали з гiлок, i кожне, вхопивши за руку снiжинку, почало бiля снiжинок крутиться та гопака вибивати. Снi­жинки, собi зiп'явшись на пальчики, дрiбно ногами виби­вали; сухе листя на лiщинi надималося, гуло, деренчало; лiщина об лiщину терлась-скрипiла, а вiтер помiж гiлками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Снiжинки з iнеєм крутилися, збивалися в купу, i та купа росла, бi­льшала i, наче стовп, пiдiймалася вгору.

Вiхало! Вiхало!

Наше любе Вiхало!

Прийди ти до нас

Звеселити нам час! -

все кругом пищало, верещало, гуло.

Аж ось з'явилося й Вiхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь iз-за дерева взялося i, вхопившись за верхiв'я гiлок цупкими лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товстi, як лантухи, його ноги в повiтрi гойдалися, снiгова одежа на йому крутила­ся, лопотiла, а кустрата голова на всi боки майтолалася.

- Помочi дайте! Помочi дайте!.. Пiддержуйте, щоб не впав, бува, я та не забився,- товстим хриплим голосом загукало Вiхало.

Снiжинки з iнеєм ще бiльше закрутилися, стовпом здi­ймаючись угору, i той стовп пiдвели пiд Вiхало.

- Ху-у! заморився! - сказало Вiхало i по стовпу почало спускатися на поляну.

- Гу-гу-у-у! - загуло Вiхало, i все кругом його закрутилося.

У Пилипка потемнiло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише.

Засни, засни, мiй синочку,

Малая дитино! -

чує вiн, наче крiзь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка спiває чи хто iнший? Нi, то не матусин голос, то хтось другий над ним нахилився.- Чого ж воно тiсно так стало? Хто се на мене таким холодом дише? - плутається в Пилипковiй головi.- Се ти, дiдугане Морозе? Се твої лихi вчинки?

- На щастя, на здоров'я, на Новий рiк!..

Загуло в Пилипка у вухах, тисяча свiчок засвiтило в очах, i вiн побачив дiдугана Морозенка. Здоровенна, наче вин­ницький казан, голова його була закустрана цiлим оберемком бiлого снiгу, довга, як помело, борода випле­тена з товстих вiстрякiв криги; товстi настовбурченi брови густо покритi бiлим iнеем, а сiро-зеленi очi, наче Волосо­жари, виблискують холодним свiтом. Тихо схилився вiн над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личе­нько бiле, покiйне i, свiтнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устонькiв Пилипкових своїми холоднопалаю­чими устами. Не зiтхнув Пилипко, не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося темним холодним спокоєм...

Вже бiлий свiт носився понад землею; надумалось сонце вставати й послало вперед себе аж два червонi стовпи. Стоять вони на краю неба, пiднялися високо вгору, буяють своїм червоним свiтом, пророкують людям щось лихе на сьогоднi...

На щастя, на здоров'я, на Новий рiк!

Роди, боже, жито, пшеницю i всяку пашницю,-

почулося Катрi крiзь сон.

Вона кинулась, одкрила очi та й не стямилася. Де лежав Пилипко, тiльки слiд його: чорнiє дiряве ряденце, бовванiє прим'ята подушка.

Вона миттю стрибнула з печi додолу й побачила табун посипальникiв, що товпились бiля порога.

- Ви не бачили Пилипка? - питає.

- Нi...поторопiли тi.

- Боже ж мiй, боже! - вдарилася в телеси Катря.- Вiн таки не злякався, не послухався - пiшов!

Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навiсна, помчала­ся з хати. Хлопчики постояли трохи i, здивованi, пiшли собi далi,

- А куди се? Куди се так швидко? - гукали до неї з дворiв селяни, дивуючись, що Катря так заранi й так