Мирний - Морозенко, Мирний

I

- Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворi схопилося! Гу­ркоче, гуде та виє... Розгулявся Морозенко! Нема впину старому дiдузi: аж пищить усе, а вiн, немилосердий давить... Знаєш Оленчиного Андрiйка? Вкусив бiдного за пальчик, аж ногтик побiлiв, пучка опухла. Тепер мати його i вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтирати - Андрiйко плаче: пальчик болить; давай хукати, одiгрiвати, а хлоп'я ще дужче займається... А все через те, що не слухав матерi. Мати казала йому: не ходи, синку, надвiр - Морозенко лютує! - а вiн не послухав, пiшов. От i вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрiйковi лихо - пальчик болить, а матерi друге - Андрiйко нездужа!

Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилiтньому синовi Пилипковi, забившися з ним вiд стра­шенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печi.

Було ще не пiзно - тiльки починало смеркати, а Катря вже зовсiм на пiч забралася, не знати вiд кого й задля чого сiнешнi дверi закрутила, хатнi защiпнула, зняла невелич­кий каганчик з полицi, засвiтила й мерщiй побралася з си­ном на пiч, захопивши й свiтло з собою.

Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розби­того кашника, з каплею рижiєвої олiї на днi, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кiнцi гнота; пузатий комин заслоняв той пiдслiпий свiт вiд хатнього мороку; на печi хоч сякий-такий свiт борюкався з темно­тою; зате хату окривали непрогляднi померки... Видно, свiт неохочий заглядати в темнi пристановища, де ховаю­ться злиднi вiд холоду! Та й що там було освiчувати! Хатнi голi стiни - полупанi, мороз повиступав на їх сизим iнеєм; чорнi дверi розмалював вiн бiлими вiзерунками, а на шиб­ках повимуровував цiлi барани криги; тала та крига помалу спускалася по стiнах аж до долiвки чорними по­тьоками... В кутку пiд божницею замiсть стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тiй примостцi, як у добрих людей бу­ває, нi хлiба шматочка, нi солi дрiбочка; на двох голих до­шках тiєї примостки чорнiли тiльки дiрки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорi з кутка ви­глядав невеличкий образ - не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнiв, позлущувався, однi тiльки чорнi очi сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпiти ха­зяїнам хати... А насупроти столу, мiж череватою пiчкою й другою стiною, притулився пiл з чотирьох тоненьких драничок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тодi, як хто до їх пiдходив, немов перестерiгали не накла­дувати на їх нiчого, щоб, бува, не проломилися, Та на їх i не лежало нiчого - пустiсiнькi та голiсiнькi, як i та гола та де­бела жердка, що висiла в кутку над полом. I навiщо її там привiшено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на нiч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повiситись. I диво дивне! - як се Катрi нiколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмiрнi, холоднi та голоднi злиднi.

Одначе то б було ще дивнiше, якби в Катринiй головi заклюнулась така чорна думка вночi на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звiсно, що в ту нiч старий рiк кi­нчається, а новий зачинається. На вiки вiчнi старий зни­кає, занесе з собою i добре й лихе, приховає пережите й перемучене i стражданням закручене; а коли що й зо­ставить у людськiй схованцi-споминцi, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тiльки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тiльки його холодна облуда. Натомiсть Новий рiк прийде, новi надiї принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихiтку щастя. Та багатому багато його треба, а бiдному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись вiд холоду!

У Катрi всi тi запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осенi вона з ними тяглася та держалася, скупилася i хлiбом, i топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об рi­здвi вона побачила, що не тiльки через зиму, а хоч би через святки перехопитись... "Тiльки б через святки! - дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежi, поношеного бiлля, треба його попрати. Пiду до кого, або хто покличе - може, хоч на хлiб перепаде! А може, в кого трiсочок або кiзячкiв випрошу, буде чим у хатi прокурити. Так i перетягну через зиму,- аби через свята!"

I ось сьогоднi вдень Катря послiдню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, послiдне полiнце спалила, щоб спекти її, послiднiй бурячок у борщ покришила, послiдню пучку солi в його вкинула... "Очисти­лася! Зовсiм очистилась. Назавтра хоч i в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись бiля печi.

Поки серед череню лежало трухле полiнце, дожидаючи пiдпалу, Катря була нiби покiйна. Правда, чорнi думки й тодi вже снували по її обличчю, нерадiсно свiтили карими очима. А як вона запалила останнє полiнце, як огненнi язики охопили його кругом, то їй здалося, буцiмто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серцi такi кип'ятки пiднялися, що як вона не крiпилася, а не ви­держала...

- Пилипку! Синочку мiй! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, i гарячою течiєю гiрких слiз полилися тi кип'ятки з очей додолу...

Пилипко пiдскочив до матерi, припав до її обличчя й ти­хо промовив:

- Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко, Новий год... Я завтра пiду до хрещеного батька посипати... Дасть менi батько сорокiвку грошей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу... От й буде нам що їсти. А на грошi топлива купимо... багато-багато, щоб на всю зиму стало!

Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомирити­ся, коли син обiцяє такi багатi приноси?

А Пилипко, як тiльки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.

- Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворi лютий! - крикнула вона йому наздогiнцi.

- Я на хвилиночку, мамо... Я зараз i вернуся.

Справдi, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синiй, зубами цокоче.

- А що, не я тобi казала: не йдиi I куди ти ходив?

- Я за пашнею, мамочко, бiгав.

-