Мирний - Морозенко, Мирний

i не горiли, а ще бiльше роз­просторювались i гуляли собi по волi - не на безкраїм просторi, а в холоднiй хатинi, б'ючись об сирi стiни, за­глядаючи в голi кутки, прислухаючись до пекучих пере­боїв серця. То їй вчувалася своя голодна печiя, то синiв безпомiчний викрик: "Мамочко, їстки хочу! Мамочко, пап­ки! Мамочко, змерз - холодно!"

Ну що, справдi, дасть вона завтра синовi їсти? Чим прокурить черевату пiч, щоб обiгрiти його, малого? Пiти в кого позичити? Хто ж їй позичить? Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Гладка, скажуть, не хоче робити та в старцi пошилася! Ну, та, може, хто й зглянеться, зарятує на день або другий. А там же? А далi? Коли б вона сама була, то байдуже їй журитися. Хiба мало високого дерева в лiсi, глибоких ополонок на рiчцi? Тiльки б, може, нагнулася довга гiлка над тiлом або зашумiла вода попiд льодом, сердячись, що хтось незвичайний зрушив її сонний покiй. А от бiля боку лежить її втiха й надiя, спочи­ває її крихiтка серця, що вона з таким болем одiрвала вiд свого й пустила на свiт окремим життям. Все на свiтi пере­живеться й минеться, все замовкне, як i ми самi замовк­немо; все зникне, як тiнь та, коли ми очi закриємо, одно зо­станеться - воно, наша частка, що зв'язує мертвого з жи­вим, нагадує живому про помершого, та нитка, що тя­гнеться без перериву через сотнi, тисячi вiкiв. Не дай господи, вона перерветься!

Через те Катря бiльше болiла за сина, нiж за себе. Та й чого їй за себе болiти, коли все, що було доброго та живого в душi, так перетрухло та перемлiло, такою корою покри­лося, що нiчому вже проломити її.

Чого тiльки вона не пережила на своїм вiку, не звiдала? Десяти лiт вона зосталася сиротою, без батька, без матерi, в панському дворi. Не на те примостила її доля там, щоб на волi рости, як билина в полi, а щоб пiдставляти свою спину пiд нагальну працю, томити свою сирiтську голову чужи­ми клопотами, вислухувати докори та нарiкання, ско­штувати стусана й духопелика вiд кожного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в москалi вiддали, щоб знав, як треба коритися крiпацькiй долi, а мати сохла та склiла, поки зовсiм не зосклiла, покинувши на бiлому свiтi одинадцятилiтню сироту. Зосталася вона одним одна iз Зайцевого роду. Були, правда, дядьки та тiтки з мате­рнього боку, та тi за двором жили, а туди заходили тiльки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками. Була ще в неї хрещена мати, що коли-не-коли мила й чесала її, та були панськi iндичата, що вона пасла малою, а бiльше нiкого близького не було. Iндичата їй найближчi були. Вона з ними росла, ними втiшалася. Оце набере в пазуху невеличких iндичат та й майне з ними по степу. Старi iндики курлюкають, женуться за нею. А вона, наче вiтер, степом гуляє, заливається реготом, бо iндичата, пi­дскакуючи в пазушинi, лоскочуть її попiд боками. А як побiльшають iндичата, почнуть добиратися ростом до старих iндикiв, то вона почне на їх гукати, свистати,- i знову регоче, коли вони до неї, наче москалi на муштрi, всi разом забелькочуть. Дурниця, дитячi забавки та витре­беньки, за якi не раз птичниця чесала руки об її спину. Сi­лькiсь! Коли та дурниця забавляє нас, тiшить, то чом же й не потiшитись нею? Хiба не так само бавляться люди, га­няючись за достатком, почотом, славою? Та сама дурниця, тiльки iншої пори, iнших лiт... Одно тiльки: невеличка Катруся, бавлячись з iндичатами, сама себе забавляла, й вiд її iграшок не було нiкому нiякої втрати, хоч птичниця, засилаючи духопелика, i гукала щосили: "Ти ж, сучко, напелехавши повну пазуху iндичат, подавиш їх!" А ми, га­няючись за достатком, почотом та славою, так часом бави­мось з людьми, що вiд наших забавок буває їм дуже соло­но!.. Нам байдуже про те, як було байдуже й Катрi, чи кра­ще iндичатам по степу бiля старих iндикiв бiгати, чи в її пазушинi пищати. Вона знала одно: се її забавляло, вона й бавилася. Маленька, дурненька! Та й тепер, видно, вона не порозумнiшала, бо, пригадавши давне, трохи не скрикну­ла: "I чому я довiку не зосталася невеличкою дiвчинкою з невеличкими iндичатами?!"

Так думала Катря, та не так судила їй мачуха-додя.

Минуло їй п'ятнадцять лiт. Вона тiльки-тiльки що стала розпускатися, як та рожева квiтка вранцi на зорi, стигнути й наливатися, як червонобокi яблука об спаса. Ясне сонце та запашне степове повiтря допомагали роботi дiвоцьких лiт. Висока Катря та брава, на лицi, як калина, чорне волос­ся, наче хмiль, кучерями обвиває її голову, карi очi так утi­шно виглядають з-пiд довгих вiй, загара на обличчi доводить, що не буряковий квас, а гаряча кров дзюрчить у її жилах.

Раз її вгледiв пан - i... Катря вiд iндичат пiшла в горничнi. Вона не скаже, щоб там їй жилося погано: було їй вдоволь i пити, i їсти, i в чому походити; одно тiльки - не було волi! Їй хотiлося, як тому вiтровi, по степу ганяти, надихатись польового повiтря, щоб аж у грудях займалось, нажари­тись на сонцi палючому, що як не займеться!.. А вона муси­ла сидiти в чотирьох стiнах та хiба коли-не-коли по садку походити, в холодку та в тiнi, куди тiльки крiзь густе гiлля пробивається ясне сонячне промiння. Польова билина, вона не призвичаєна до густої садової тiнi. Чорна загара геть спала з її повного виду - бiлий вiн у неї та свiжий, мов пелюсточка з рожевої квiтки; волосся вiд пахучої мастi та щоденного вичiсування вирiвнялось та вигонилось - не стирчить на головi кучерявим хмелем, а гладенько приче­сане, рiвно облягає кругом її бiлого чола, сама вона ще пi­днялась, вирiвнялась, налилася, немов обточена стала,- очей не одiрвеш вiд неї!.. То все було зокола. А що було на душi в Катрi, що заводилось у її серцi? Вона нiкому не казала, та її нiхто й не питав. "Яке несподiване щастя ви­пало Катрi! - гомонiли дворовi.- Що було з неї, а чим тепер стала? Сказано - не родись вродливим, а родись щасливим!" - "Брехня! - думала Катря,через ту вроду не маю я щастя зроду!"

Незабаром пiсля того вийшла воля. Все зашумiло кругом, прорвалася гребля людськiй сподiванцi на краще життя. Цiлi довгi вiки мостили та гатили її, держали в запрудi ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту мiцну греблю й