Мирний - Морозенко, Мирний

вдає, що спить, а мати вже проснулась. "Синочку! пора вставати",- шепоче вона йому тихо. А вiн, мов не чує, ще дужче зажмурює свої очи­цi, потягається, наче й геть-то розiспався. "Бач, як мiцно заснув,- дивується мати.- Поспи, синку, поспи ще трохи, поки я приберусь,- каже вона, злiзаючи з печi.- А то де взя­лось?!" - скрикнула мати, вгледiвши на столi хлiб та ковбаси. А вiн схопився, визирає з-за комина та давай ре­готати. "А що, мамо, злякався я вашого Морозенка?! Що, злякався?" I вiн миттю плигнув з печi на пiл, з полу додолу. Мати його пiдхопила, пригорнула до себе. "От якби-то так сталося!" - запобiгає вперед думкою Пилипко та, знай, налягає на ноги, поспiшаючи до лiсу.

Ось вiн вибiг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима манячить лiс, притрушений iнеєм зверху та прикритий снiгом, наче страшенна бiла гора, бовванiє вiн здалека... Подихнуло на Пилипка вiльним холодним повi­трям, ущипнуло за нiс: аж покотилися сльози з очей, i невеличкi крижинки зразу на вiях повисли.

- Та ну, не страши: не боюсь я тебе! - промовив Пилипко, струшуючи рукою крижинки з очей.То тiльки мати ля­кала.- I вiн не пiшов, а побiг пiдтюпцем.

Ось вiн добiг уже до лiсу. Не снiговою горою тепер вiн здававсь Пилипковi, темним страшидлом з чорними коря­вими ногами, бiлими лапатими руками та величезною, закутаною снiгом головою... Скiльки в того страховища нiг та рук? I не перелiчити!.. Ось воно одну ногу пiдставило пiд Пилипковi шкарбуни, мов перечепити збирається. Пи­липко ухильнувсь, обминув. Ось другу знову засилає, третя з снiгу вилазить. Ось лапата рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снiгом. Вiн як обпечений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерiгає: не ходи далi!.. Пилипковi зробилося страшно: чорнi кружала заходили перед очима, на головi пiднялося волосся вгору, наче джмелi, загуло у вухах. Серце як не вискочить, б'ється, дух запинається в грудях. Вiн зостановився.

- Морозе, Морозеночку,- замолився вiн тихо.- Пусти мене до хрещеного батька. Я тiльки до його одного пiду поси­пати i, що випосипаю, вiддам тобi половину.

Недалеко вiд його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що то Морозенко регоче.

- Хiба тобi мало половини, що ти регочеш? То я все тобi вiддам, усе - i грошi, й ковбаси. Пусти тiльки.

- Пу-гу-гу-у-у! - застогнав пугач серед лiсу, а Пилипковi здалося, що то загукав Морозенко: - Не пущу!

- Бач, який ти лихий та недобрий! - почав докоряти Пи­липко.- I що б тобi сталося вiд того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного батька. Он бiдкається мати, що в нас на сьогоднi нiчого їсти, нiчим протопити в хатi. Пу­сти, голубчику!

- Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! - знов зарепетувала сова, й гучна лу­на того скаженого репету по всьому лiсi роздалася.

- То ти тiльки вмiєш реготати? - скрикнув Пилипко.- Так не боюсь я тебе! - i, пiднявши кулачата вгору, вiн подався вперед.

Так цвiрчить i стриба горобець перед котом, що вловив гороб'я i, мiцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвiчує хижо очима. Ой, стережися, невелич­кий горобчику, того лукавого викручування та хижого ви­свiчування! Лети собi мерщiй у своє гнiздечко випла­кувати своє горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого лютого ворога, що тобi з ним боротись несила! Вернися мерщiй у свою голодну та холо­дну оселю, де тебе ненька рiдненька пригрiє й потурбує­ться про твої недостатки.

Не встерiгся знiчев'я горобець, не встиг i цвiрiнькнути востаннє, як накрив його кiт своєю пазуристою лапою. Не встерiгся й Пилипко свого ворога, що заманив його аж в середину глухого лiсу, де вiн збився з шляху i рiзався трохи не по пояс глибокими кучугурами снiгу. Не лiчив Пилипко, скiльки разiв приходилося йому падати й наби­рати снiгу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на головi. Сiлькiсь! Снiг вiн отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його пiдганяє. Лiс перед ним мов вироста; вiн давно вже вскочив у його i повинний би був перейти, а от йому кiнця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опiк, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голi малi кулачата й за личенько бiле, роже­ве. Не потура на те Пилипко, зостановиться перепочити, потре те мiсце, де болить, похука в малi рученята та й знову пiдтюпцем далi.

0сь вiн вибрався на чисту поляну. Кругом лiс обступив її, а вона, чиста та бiла, лежить собi, вiдпочиває пiд холодним снiгом, i тiльки зiрочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими iскорками. Де се вiн? Куди забрiв? Скiлько разiв доводилося лiтом бродить йому по лiсу, а вiн не при­пам'ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горни­ця? Чи не задля себе вiн прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом високим з кучерявими верхiв'я­ми, пообтикав невеличкi полянки помiж деревом кущами тонкої лiщини, вiд вiтру холодного закриває. Певно, се йо­го свiтлиця. Он пiд кожною деревиною по пеньку чорнiє, то задля гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нiкого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?

- Сiсти лишень тут i собi та вiдпочити,- промовив голо­сно Пилипко.- Здорово ухоркався, аж пiт проймає, сяду та перепочину.

Пилипко вибрав найзручнiший пеньок i сiв на йому.

"Ну, та й добряче сидiти: є куди простягти ноги й спиною об вiщо обпертись",- подумав Пилипко, простягаю­чи натрудженi ноженята й прихиляючись головою до товстої деревини.

Йому було так хороше. Холоду вiн не почував, руки й но­ги терпли-нiмiли, немiч чи сон колихав його стиха...

- Вiдпочину та й знову пiду, хоч свiтом доб'юсь до хреще­ного батька. Докажу-таки матерi, що Мороза її не зля­кавсь. Не страшний вiн менi, хоч спершу було наче стра­шно. А тепер... нi! не боюсь... не страшний.

Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Вiн почув, наче що стрiльнуло в йому; голова ходором заходила, поси­пались iскорки з очей i разом все перед ним освiтилось.

Загорiлася вся поляна якимсь сизим свiтом. Серед того сизого сяйва почали снiжинки ворушитись, почали пiднi­матись, вставати. Та якi вони невеличкi, тендiтнi та бiлi! Личко з мачине зерно, самi з горошину, а рученята; та но­женята, наче волос, тоненькi.

- Годi нам спочивать! - гомонiли.- Швидко свiт буде, дi­дусь наш прийде. Погуляймо та в довгої