Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Хай до Голгофи — тільки щоб іти. У вітрові долоні прополощу. Навиростали з куряви хрести, Немов також збираються на прощу. «Шукаю дім. Ключа при нім печать…»
Шукаю дім. Ключа при нім печать. У тілі входу — таїна і тиша. Тут народилась. Тут живі мовчать. Тут скоро вмру — і слова не залишу. Прамолоко, розхлюпане в вітрах І зблисках перетворень оксамитних, Ховається, мов сіль, в Чумацький Шлях, Лякаючись людських законів митних. Не дай мені моїх благословень, Не чуй мене із простору сухого. Бо прийде ніч, і ще раз ніч, і день, В якому затамуєш колір Бога. І ти — один, народжений із трав, І мова — та, з якої не поверну. Нехай фіал для тіней ста заграв Прийме, як суть, зорю мою і скверну. «На столі залишаю щоразу папір і папір…»
На столі залишаю щоразу папір і папір, І оскомину статуй, яким набридає писати… Не пускай мене в сутінь — і жодному слову не вір Про моє небуття біля майже набутого брата. Ген біліє душа, дрібно списана болем судин. Як підмайстер сходинок (клітинка, клітинка, клітинка), Зачиняючи вікна ув осінь, рятую жасмин, Що пронизливо пахне із білого саду сторінки… Тіні гайстрами скачуть, лишаючи гострі сліди. Не забудь попрощатись, коли відлітатимеш в ірій… На столі залишаю, щоб ще повернутись сюди, Самоту неофіта в його недосправдженій вірі… «Зламався світ об серце: не люби…»
Зламався світ об серце: не люби. Я витримаю, я, здається, сильна. Стоять обійми Божі, як горби, — Важкі й далекі. Туга божевільна, Мов спека, тиха. Дихає гроза. Збирається на блискавку із градом. Мені крізь око падає сльоза. Останнє гасне яблуко над садом. І все нараз здається не моїм: Рука ламає вечора галузки. Стемніле небо розбиває грім, Як плесо і як дзеркало, — на друзки. «Я смертниця міста, в якому бракує тебе…»
Я смертниця міста, в якому бракує тебе. Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла В розтерзане небо — як око прозоре й сліпе. Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот, Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний… Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний Приречено-чистий, як проклятий Богом народ. «Сухі монастирі порожніх гнізд…»
Сухі монастирі порожніх гнізд Були як зорі, скинуті із неба. Тривав великий журавлиний піст — І наставала радості потреба. Ти міг лиш чути — бачити не міг: Монахи з протрухлявілих шпаківень Молились, щоби випав перший сніг У ніч, коли озветься сьомий півень. «Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами…»
Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами. Тремтить повіка, вперта в забуття. Далекий простір вистраждано снами — На все життя, і знов — на все життя. Насни мене, як звершене в безодні.