Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Моя любов — немов земна трава: Розтоптана і скошена сьогодні, Вона на віки вічні ожива. «Прийшов, побачив, переміг, знесилів…»
Прийшов, побачив, переміг, знесилів Від спогаду, від того, що забув. Нашарування тіней у берилі — Як несвободи тектонічний зсув… Люблю тебе, бо ти мені нізвідки. Люблю тебе, бо ти мені весь час. І босі ноги — порожнечі свідки — Стають як крила ангелів для нас. «Яструбине вино, яструбине крило для Марії…»
Яструбине вино, яструбине крило для Марії. Відгадати б загадки, промовлені тричі по три. Хижий звір Одкровення із темного боку надії Щирить око, як пащу, в яку западають вітри. Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне. Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив. Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене, Серед світу у травні? Колись ти мені говорив Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі. Пасувало б забути, та нині й загадки не ті. Яструбине вино для Марії — від долі до долі. Яструбине вино — як причастя святе во Христі. «Заподію випите вино…»
Заподію випите вино. Смуток передчасний заподію. Буду жити — і побачу дно, І назву розплатою надію. Вечір віри. Грона молитов. Закапелки простору без віна. Ти мені один, немов любов, Все іще бездонний, середина Пам'яті, занурена у все. Тільки вечір — довший, аніж сміла. Вічність дому Божого спасе Все, без чого мова зрозуміла. «Зітни мене стеблом — і кинь на брук…»
Зітни мене стеблом — і кинь на брук, Собі під ноги, душу розтоптавши, І не бери розтоптане до рук, Бо ми в Апокаліпсисі — назавше… Назавше меч, що пам'ять розітне, Назавше лев, зачинений у грудях. Спізнай раптово, опануй мене, Стократ до того перебувши в людях, Бо іншою не стануся: вода Буває різна, та спочатку — чиста. …Із кожним роком глибшає хода — І тяжче усміхається Пречиста… «Історія вбивць — як остання межа неприбулих…»
Історія вбивць — як остання межа неприбулих Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок. Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі, А куля під осінь суха, як кленовий листок. Іронія кривди: померлі лишаються вдома. Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину. Зачинено двері, і полум'я зводить судома, А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну. Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти, Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган. Самотня собі, я для себе і батько, і мати, Осіння бджола і холодний від поту туман. Знівечила відстань, тож маю молитися Богу. Підніжжя його не витримує відбитків ніг. Самотня і вся, не залишу для себе нічого, Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг. Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже, Підійду впритул — і побачу політ кажана. Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже… Душа — то неволя і смуток, а решта — війна.