Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

До книжки Юрія Андруховича (1960) — найкультовішого сучасного українського письменника-постмодерніста і Патріарха «Бу-Ба-Бу» — увійшли «канонічні» вірші з усіх його збірок, а також знаменитий цикл «Листи в Україну». Це найповніше на сьогодні вибране поета.

Юрій Андрухович

Листи в Україну. Вибране

небо і площі

Алхімія

В реторті вариться коктейль —

твоя й моя першооснова,

якої давній менестрель

шукав із музики і слова.

В реторті вариться коктейль

(oh, yes, my baby!).

Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Телль.

Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять

в розпечених побитих тиглях,

і в суміші отій киплять

сполуки спогадів застиглих.

Коли крізь будні ти пройдéш,

чи ж повернешся без поранень?

Коли надії подаєш,

мов діаманти неогранені,

та от впадеш з високих веж

(oh, yes, my baby!),

побачиш — на землі живеш,

а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,

смарагдами всі сльози стануть,

коли цілунки проженуть

слова неправд поза вустами.

І павутинки наших душ

полинуть над першооснову,

немов пелюстки наших руж —

розкриються в єднанні знову:

«Це ти?» — «Це я, твій сум і щем»

(oh, yes, my baby!) —

я загорну тебе плащем,

немов на небі.

Романс Мартопляса

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —

відступи, бідо гірка й мороко:

десь любов моя на Ринку заблудила,

десь отам,

           між ренесансом і бароко.

Я стужився. О, подайте катеринку!

Про гризоту вам заграю і про втому:

десь любов моя пропала серед Ринку,

між перекупками, три століття тому.

Може, знову кокетує з різниками,

що, ножі об фартухи повитиравши,

височіють, наче брили, над лотками,

мружать очі, мов коти, на неї завше?

Може, спритний зеленяр за свіжі вишні

вже отримав грішну ягоду цілунку?

Чи хитрун-купець в єдваби пишні

окрутив мою зрадливу юнку?

Там, на Ринку — всі спокуси світу.

Там таке побачиш — не насниться!

Може, мою діву чисту й світлу

заманили в Чорну Кам’яницю?

Чи й сама вона закам’яніла

і тепер стоїть собі — Діана?

І ночами шле камінні стріли

в мої вікна, втрачена й незнана.

Благання Мартопляса

Братове, до вогню мене прийміть,

подайте хліба чесний почастунок —

я йду давно, а клич нічних вістунок

вбиває й воскрешає водномить.

Я виміняв на вітер срібло й мідь,

я став недоторканний, мов цілунок.

Я йду, і на плечі моєму клунок,

і ви мене, братове, обійміть!..

Я не навчу вас жити на землі,

збирати мед і стригти череду,

додаючи рублі та мозолі.

По гострому шляху, мов по мечу,

до ваших жител радісно прийду

і невблаганну зірку засвічу.

Балада повернення

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому,

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином — на широкім столі.

Чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

«Фарбування хреста на весняному цвинтарі…»

Фарбування хреста на весняному цвинтарі,

де кульбаби з могил, де в тюльпанах — джмелі,

де камінний божок тихо грає на цитрі

над зеленим вогнем, що постав із землі,

де над нами — літак, і синичка гойднула

пружну павіть бузку, що пахка і тремка.

Це — солодкі міста поховань. Це минуле,

що квітує з глибин. Це підземна ріка,

що виходить на світ млосним запахом стебел

(запах лаку й роси пряно лине з хреста).

Отже, ті, що пішли, нам догідливо стелять

посейбічні шляхи. Глибина? Висота?

І зеленим горить їх свіча семафорна,

а маленький літак п’є густі небеса.

Ані слова про смерть — це всього тільки форма

з вічним змістом: життя

                             і джмелі,

                                        і роса.

«А це така любовна гра…»

А це така любовна гра:

кружіння, дзеркало і промінь.

Ти все одно підеш за грань,

у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння! Ніби й неспроста

миттєвий дотик (диво стику!) —

на луг життя і живота

покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько — марний знак,

той запах Єви — не інакше!

Ми двоє в дзеркалі, однак

усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж —

розвалиться хистка будова.

Ти в чистий спомин перейдеш:

слонова кість, роса медова.

Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!..

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик —

теплий спалах.

І тоді ми знову й знову

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,

як завжди, година друга,

крадеться услід за нами,

може, туга, може, фуга.

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли

(двісті років?

Триста років?).

І, коли вже стане темно,

з неопалених покоїв

(я, здається, вівся чемно,

я нічого не накоїв),

у жаркі вогні неонні

повертаємось навіки.

Я несу тебе в долоні,

і життя таке велике…

Станси

Ті роки віддаляються помалу.

Будинок наш був близько від вокзалу,

а там — надсадні чорні роботяги —

вночі гули незримі паротяги.

Проз ґанок мандрували пішоходи,

залежні від любові та погоди,

несли свої плащі, печалі й плечі,

плащі та шпаги теж були, до речі,

бо всі ми зберігаємо надію

на головну і трепетну подію.

Акація (та, що зрубали згодом)

була у згоді з віковічним ходом

дощів і сонць і, як живе знамено,

у шибах відбивалася зелено.

А ще там був бузок — худе створіння,

що чахло від листків і до коріння.

Та раз на рік він терпнув ошаліло

і квітнув, хоч воно йому боліло.

(Доцільно ще згадати бузину —

густезну, запашну і осяйну,

і те, як затремтівши на кущі,

веселка проступала крізь дощі.)

Зима також у тих краях бувала —

різдвяна і зухвала, мов навала,

і віхола влітала всепроникна

в холодні двері і намерзлі вікна.

І в ліхтарях палали помаранчі,

коли, громохкі відра взявши вранці,

протоптували сніг після хуртечі,

а по хатах ревли брунатні печі…

Ті роки даленіють ніби притчі,

та хто солодші спогади нам витче?..

Кольорове кіно

Немов із тьми, із