Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

мороку, з нічого —

цю мить крізь нас прошито, наче нить, —

з-над наших пліч — із прасвіту нічного —

ріка, що сяє. Світло, що летить.

На тло екрана, в надто білий спокій,

на полотно, на ґрунт площинних піль

воно летить по темряві безокій,

воно містке, як сім’я або сіль.

І в цьому залі, звідки світло гнали,

де вуличний промінчик геть зачах,

вібрують інші світляні канали

і відсвіти блукають по очах.

Екран розкрився — він розкрилля брами.

Він погляди і душі так змістив,

що ми, немов засмоктані вітрами,

впадаємо в цю зміну перспектив,

у зміну барв, пейзажів і покоїв,

торкаємось вогню, землі, води…

Але — не так! не тих! і не такої!

Тут є стіна, екран — стіна завжди.

Тому, коли в кінці розсунуть штори

і крізь проходи в зал поллється день,

йдемо, немов з підземних коридорів,

по цигарки сягаєм до кишень.

Виходимо, як повінь, як затока,

і знову розмовляємо про щось…

О дійсносте сліпуча і висока!

Вчимось любити. Бачити вчимось.

Поет запитує

Любов к отчизні де героїть, —

поет повчає земляків,

але сирітства не загоїть

рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?

Пече питання, мов трутизна:

чи ця садиба многоцінна,

чи ця Полтава провінційна?

Ці вітряки і винокурні,

ці килими левад медвяних,

чи ці пухкі й вельможні дурні

у тарантасах і ридванах?

Чи ця імперія Російська,

що під шпіцрутени лягла?

А тюрм! а кріпостей! а війська!

їм таки й справді несть числа.

Чи ту якусь підземну Трою

побачив, біль її та скін:

Зробили з неї скирту гною, —

він ще й жартує, чортів син!

Це чорт глузує й помикає

чи Божий смуток напосів?

Тут Котляревський замовкає

і пише оди до князів.

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом зависли плантації квітів,

у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самотні душі — рука в руку — вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній —

                                      з реп’яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й досить прекрасні.

Їх невтолене так і боліло невтоленим —

у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним.

Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по високій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.

ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ

Церква

гей дерев’яна церкво царице

тьмяна паньматко в хрестатій намітці

що тобі світ сей гульбище нице

в небо ходімо там будеш на місці

там тебе стрінуть блискітки ясні

в шибах заскачуть сягнуть аж на хори

де голоси затріпочуть невчасні

де требники зжовклі як мертві птахове

на мальовидлах запахнуть убрання

льоном дихнуть олійні парсуни

апостоли вип’ють всю брагу до рання

жени їх на небо хай мури розсуне

тільки ж не можеш коріння ґудзате

в землю пустила до чорних поточищ

прахом і пилом тобі припадати

тут пропадати а в небо не хочеш

бо в небі не буде стражденного хлопа

дурної хвигури він там не цвістиме

того ідіота чи то филозопа

заквітлого бджолами золотими

Замок

замку пташе кам’яний вельможний пане

завойовнику скурвителю приблудо

у гробницях як скарбницях панство п’яне

але з того більше зиску не прибуде

за подушне і подашне й повіконне

поцерковне покриничне почортівське

нині платиш подукатне посуконне

лянцкоронське конецпольське чарторийське

лопушиння маширує схилом яру

просто в браму пруть полки його ребелій

селюки женуть корову з будуару

бо обжерла з гобеленів цвіт камелій

досі в мурі світить рана від тарана

заростає чимось дуже кольоровим

ще й з герба фамільна папороть як фана

смарагдова короговка для корови

розікрали всю тебе безсила брило

розтягнули всі підкови і підводи

восени дощило нудило і снило

черепиця черепи і жовті води

черепам таки сиру землицю їсти

що з весни тобі насниться лопушане

щось весняне щось бездонне і нечисте

наче небо з гайдамацькими ножами

Корчма

гов мамуню кривобока перехняблена

на дрантивій вивісці чарка й книш

глиняна помазаниця порохнява

ще на вітрі мов кульбаба облетиш

вічна зваба для сердеги подорожника

скільки спраглих і голодних прихистиш

перебендю курву жовніра острожника

з ними вкупі аж на місяць відлетиш

а покú що гопаки і гольтіпаки

гоп і гоцки гоп зі смиком і гіп-гоп

над боклагами суліями і паки

йолоп вилупок залупник остолоп

оселедці як дельфіни здоровенні

плавниками і хвостами по столах

і злітаєш ти на всі свої легені

по небесне молоко в чумацький шлях

Особняк

сервус вілло що вповилася плющем

як плащем старезна пані під дощем

нині в башті зимно мешкати самій

башта повна скорпіонів жаб і змій

перелюбний перелесник сірий стид

по гранітних животах каріатид

лізе в душу на веранді в нього схов

там кубло для сласних спогадів альков

там зі стосів жовтих карток і газет

сексапільний привид човгає в клозет

двері шкряб знадвору протяг двері скрип

а зі стелі проростає цвіллю гриб

вітер в’ється по утробах порцелян

вітер нині тут хазяїн каштелян

вітер торгає колодки сторінки

повні вітром сорочки дощовики

мідні била застудили дзиґарі

ти минаєш в зимній башті нагорі

та живим плющем оплетений фасад

під вікном живі іриси потім сад

і в саду бузок увесь із синіх сліз

потім вечір ніч паркан а потім ліс

Старий завод

агов почваро з вицвілої цегли

чавунна бабо смертний сон і мир вам

і час погас однак на зло полеглим

ще гупає в котлах судомна прірва

ми не прощали милостей природі

ми сполучили руки і машини

нам неуцтво ставало у пригоді

як жили ми тягли з живої глини

ми в пуп землі вбивали чорні жерла

ми сажею вгатили в херувимів

тут металева казочка померла

бо з шахти гномів наш компресор вимів

ми динаміт заклали в лоно міту

ми чорні від утоми й антрациту

нас їсть іржа нас п’є смердюче море

і ртуть і мруть зупинені мотори

хиткі каркаси загнані колеса

роззявлені